Останній з могікан

Отже, коли до форту в південній частині плоскогір'я між Гудзоном та озерами дійшла звістка, що над Шампленом з'явився генерал Монкалм з військом «таким численним, як листя на деревах», тут цю новину сприйнято скорше з полохливою нехіттю, аніж із суворою радістю вояка, який відчуває близьку нагоду завдати ворогові удару. Приніс цю звістку надвечір літнього дня індіянин-гінець, передавши водночас настійливе прохання полковника Манро, коменданта форту на березі Святого озера, негайно прислати поважне підкріплення. Як уже згадувалось, відстань між двома фортами була менше п'яти ліг. Первісно ледь, пробиту стежку, що правила за лінію зв'язку, згодом розширили, так щоб валки могли нею проходити, і тепер весь той шлях, який сонце покривало за дві години, військовий загін з усім належним спорядженням міг пройти за один літній день.

Щирі слуги британської корони назвали одне з цих лісових укріплень фортом Вільям-Генрі, а друге фортом Едварда, тобто іменами двох улюблених принців королівської крові. Згаданий уже ветеран-шотландець Манро, комендант першого форту, мав під своєю рукою полк регулярного війська та невеликий добровольчий загін з місцевих колоністів — силу занадто незначну, аби вистояти проти тієї грізної потуги, що її провадив Монкалм до земляних валів форту. Зате в другому форті генерал Веб, командувач королівського війська в північних провінціях, мав до своїх послуг понад п'ять тисяч озброєних чоловік. Л коли б ще об'єднати й інші підлеглі йому загони, він міг би мало не подвоїти свої сили і спокійно протиставити їх зухвалому французові, що наважився так далеко відійти від своїх резервів, і то маючи не набагато численнішу армію.