Строк минає на світанку
- Автор: Вулрич Корнелл
- Год: 1968
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Володимир Митрофанов
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Строк минає на світанку». Краткое содержание книги:
– ’Ге.
Вона не змогла вимовити це слово коротше, бо тоді зовсім не було б чого вимовляти. Він зважився на нову спробу:
— Тут завжди так багато людей?
— Ні, коли зачинено, нема нікого.
Атож, нехай собі витріщається. Вона не зобов'язана бути привітна. Єдиний її обов'язок — танцювати. Він заплатив свої десять центів тільки за роботу її ніг, а не за теревені.
У залі пригасили світло, як робили завжди перед останнім танцем. Вимикали горішні лампи, й пари човгали по підлозі у півтемряві, наче привиди. Це мало розчулити відвідувачів — нехай ідуть додому з таким враженням, ніби вони перебули цілий вечір на самоті з партнеркою. І все це — за ті ж таки десять центів і склянку лимонаду…
Вона скорше відчула, ніж побачила, що він трохи одхилив голову й пильно роздивляється її, силкуючись збагнути, чого вона така. Тоді відвела очі й незворушно, байдуже втупилась у нескінченний коловорот мерехтливих блискіток на стінах, що їх розкидала, обертаючись під стелею, велика дзеркальна куля.
Ти ба, він вдивляється їй в обличчя, хоче знати, чого вона така! Там однаково нічого не написано. Нехай би ліпше поникав по театральних агентствах, де, напевне, й досі витав її тінь, нетерпляче дожидаючи з раннього рання на найближчому до дверей стільці. Там неодмінно ще зостався її дух — адже вона змарнувала стільки часу в тих агентствах!.. Або заглянув би до поганенького кабаре на Джамайка-роуд — єдиного місця, де вона таки знайшла роботу, але мусила покинути її ще до початку репетицій ревю: була така необачна, що пристала на шефову пропозицію залишитися після того, як усі інші дівчата пішли додому… А ще нехай би зазирнув у щілину автомата на Сорок сьомій вулиці, у ту саму щілину, що одного незабутнього дня поглинула її останню монетку — найостаннішу, яку вона мала. Автомат клацнув і викинув дві пухкі пампушки; але відтоді він уже не клацав для неї, бо вона не мала більше монеток. А скільки разів по тому вона стояла перед ним голодна!.. Та насамперед нехай би кинув оком на стару, пошарпану валізу під ліжком у її кімнатці. Вона не важка, одначе повна. Повна вкритих цвіллю, спаплюжених, нікому не потрібних надій…
Ось де треба шукати пояснення, а не на її обличчі. Адже обличчя — це тільки маска.
Він знову спробував заговорити:
— Я ще ніколи тут не був.
Вона не спускала очей з сріблястих блискіток, що танцювали на стіні.
— Без вас було так нудно…
— Ви, мабуть, стомлюєтесь танцювати цілий вечір?
Цього вимагала його гідність — пояснити її грубощі якоюсь іншою причиною, а не особистою неприязню до нього.
Вона знала, добре знала, які вони всі… Цього разу її очі звернулись на нього, в них палала лють.
— Та що ви! Я ніколи не стомлююсь. А цих танців мені просто замало. Я ще й дома ночами вправляюся.
Удар був влучний, і він ураз опустив очі. Тоді знову подивився на неї.
— Е, то ви на когось сердита!..
Він вимовив це не як запитання, а як відкриття.
— Так. На саму себе.
Отже, він не хоче вгамуватися! Невже нездатен зрозуміти натяку, навіть коли йому це втовкмачують навпростець?
— Вам тут не подобається?
Далебі, це запитання немов вінчало всі ті безглузді теревені, що ними він так незграбно пробував утягти її в розмову!
Вона відчула, як їй стиснулось у. грудях од люті. Тепер уже вибух був неминучий. Та, на щастя, відповідати не знадобилося: скрегіт і гуркіт бляшанок нараз урвався на якійсь відчайдушній ноті; мерехтливі блискітки на стінах вгасли, а натомість засвітилися лампи під стелею; труба вивергнула останню руладу, що правила тут за сигнал: «Час додому!» Примусова інтимність скінчилася, ще десять центів відроблено…
Вона спустила вниз руку, що безживно лежала на його плечі, й водночас примудрилася не грубо, але рішуче зняти його руку зі своєї талії. По тому зітхнула з величезною полегкістю, якої навіть не намагалася приховати.
— На добраніч. Уже зачиняємо.
Обернулась іти і вже була ступнула вбік, та в останню мить спинилася, помітивши подив на його обличчі. А він заходився нишпорити в кишенях, раз по раз видобуваючи звідти зібгані жмутки кпи і кін на танці. Ось він уже ледве держить ту купу обома руками.