Натюрморт із вудилом

У стані відчуженості погляд швидко реагує на найбанальніші предмети та події, що для практичного ока наче й не існують. Я дивуюся кольорові поштових скриньок, трамваїв, різним кшталтам мідних клямок, калаталам біля дверей, завше карколомно закрученим сходам, дерев’яним віконницям, поверхню яких перетинають дві прямі схрещені лінії — велике «X», а чотири поля цього великого «X» заповнені на зміну чорною й білою, білою й червоною фарбами.

Знаю, занадто багато часу я згаяв, слухаючи мальовану катеринку, величезну, мов циганський віз, а також на сходах пошти, де стояв, спостерігаючи за зеленою машиною, яка виїхала з вулиці і, пустивши в рух круглі щітки, уміщені знизу, збила хмару куряви, що може й не є ідеальним способом чищення міста, зате є серйозним попередженням, що куряву тут ніколи не залишать у спокої.

Дрібні випадки, малі, вуличні уламки дійсності.

Бувало й так, що мої мандрівки без плану приносили негадану користь. Біненгоф, тобто внутрішнє подвір’я, здавна був моїм улюбленим архітектурним комплексом у центрі Гааги. Оточений Сажалкою, майже тихий пізнього пополудня. Як каже мій маестро Фроментен: «Це місце дуже самотнє і не позбавлене меланхолії, зокрема, коли приходиш сюди о цій порі, коли ти чужинець і коли радісні літа вже не супроводжують людину. Уявіть собі великий басейн, оточений холодними набережними і чорними палацами. Праворуч засаджений деревами й порожній променад, ліворуч виростає з води Біненгоф із цегляним фасадом, вкритими шифером дахами, із похмурим виразом, фізіономією з іншого століття, а радше з усіх століть, сповнений трагічних спогадів, він криє в собі якийсь настрій, притаманний місцям, де історія зоставила слід. […] Точні, але безбарвні відбитки лягають на гладь сплячої води з цією дещо мертвотною незворушністю спогадів, які давнє життя залишає у згасаючій пам’яті».

Романтичний пан Фроментен снує далі міркування про піднесені речі — історію, красу, славу, натомість я усією силою духу припапав до цегли. Ще ніколи цей гранчастий предмет не будив у мені такого захоплення й лихоманки пізнання.

Западали сутінки. Згасала остання терпка жовтизна, єгипетська жовтизна, кіновар ставала сірою та крихкою, тьмяніли останні феєрверки дня. І враз настала несподівана пауза, короткотривала перерва в мороку, наче хтось відчинив поспіхом двері зі світлої кімнати до темної. Це трапилося, коли я сів на лавці, за кільканадцять метрів від тильної стіни Рідерзалу, тобто лицарської зали. Вперше я зазнав такого враження, що готична стіна була наче тканина — прямовисна, напнута, без оздоб, густо ткана, з грубим пітканням і вузькою, мотузковою, ледь поплутаною основою. Діапазон барв міститься між вохрою та умброю з додатком капраку. Не всі цеглини однорідні за колоритом. Інколи з’являється половий колір, наче в недопеченої булки, чи колір свіжої роздушеної вишні; а то знову таємничий фіолет, вкритий глазур’ю. Навчений лицарською залою, я почав цінувати стару, теплу, близьку землі цеглу.