Ходіння Туди і Назад

Я лежала, закинувши ліву руку за спину так, як ніколи не могла зробити. Моє обличчя забризкане грязюкою, моє волосся злиплося й затверділо від бруду. І лише якийсь неприродний його відтінок дав мені зрозуміти, що то не багнюка, а кров. Надворі холодно, а мій светр задерся так високо, що геть оголився живіт. У мене враз виникло непереборне бажання прикрити його − чи із сорому, чи від холоду. І лише в той момент до мене чітко дійшло, що там, унизу, уже не я, а лише моє тіло… мертве тіло. Я ніби зависла в просторі й дивилася, як довкола мене метушилися люди. Одні з цікавістю обдивлялися, інші з огидою чи з жахом відверталися і йшли звідти, намагаючись якнайшвидше стерти з пам’яті образ мертвого брудного тіла, щоб потім не бачити його в снах.

Так, я мертва… Але ж ні. Ні! Ні, ні, ні… Цього не могло статися. Я ж ось! Я бачу, чую, думаю… Я думаю! То хіба я можу бути мертвою? Сотні думок розривали мій мозок, бо я ніяк

не могла збагнути, що зі мною сталося. Однак десь глибоко в душі (а вона, певно, єдине, що я ще мала) визрівала жахлива думка, що це і є кінець.