Барильце амонтильядо
- Автор: По Едґар Аллан
- Язык: украинский
- Переводчик: Віктор Шовкун
- Жанр: Зарубежная классическая проза
Электронная книга - «Барильце амонтильядо». Краткое содержание книги:
— Селітра? — запитав він після тривалої мовчанки.
— Селітра, — підтвердив я. — Тебе давно мучить кашель?
— Кахи, кахи, кахи! Кахи, кахи, кахи! Кахи, кахи, кахи! Кахи, кахи, кахи!
Минуло кілька хвилин, перш ніж мій бідолашний друг зміг відповісти.
— Ет, пусте, — нарешті промовив він.
— Ні, — рішуче заперечив я, — вертаймося. Зі здоров'ям не жартують. Ти людина багата, шанована, тобою захоплюються, тебе люблять. Ти щасливий, як і я був колись. Якщо ти помреш, за тобою є кому журитися. Я — інша річ, за мною ніхто сумувати не став би. Вертаймося, бо ти захворієш, і я не хочу брати на себе такої відповідальності. Ліпше я знайду Лукрезі, й він мені...
— Годі, — сказав Фортунато. — Кашель — то пусте, він мене не вб'є. Від кашлю не вмирають.
— Звичайно, звичайно, — погодився я, — і я аж ніяк не хотів марно тебе настрахати. Але ліпше вжити застережних заходів. Ось, ковтни медоку,* він захистить тебе від шкідливого впливу вогкості.
Я взяв пляшку зі стосу до неї подібних, які лежали посеред плісняви, і надбив шийку.
— Випий, — сказав я і подав йому пляшку.
Фортунато підніс її до губів, скривлених у зухвалій посмішці. Потім зробив перерву і по-приятельському мені кивнув. Дзвіночки на його ковпаку задзеленчали.
— П'ю за мерців, які спочивають у цьому підземеллі, — сказав він.
— А я вип'ю за те, щоб ти жив довго.
Він знову взяв мене під руку, й ми пішли далі.
— А підземелля в тебе просторе, — сказав він.
— Монтрезори — рід старовинний і розгалужений, — відповів я.
— Я забув, який у вас герб.
— На лазуровому полі золота людська ступня; вона розчавлює повзучого гада, який жалить її в п'яту.
— А девіз?
— Nemo me impune lacessit.*
— Добре сказано, — схвалив він.
Очі в нього блищали від випитого вина, дзвіночки на ковпаку дзеленчали. Медок розігрів і мою уяву. Йдучи поміж нескінченними стінами, де в нішах були складені впереміш людські кістяки та барильця й бочки, ми дісталися до найдальших закутнів підземелля. Я знову став і цього разу осмілився схопити Фортунато за руку вище ліктя.
— Подивися-но, — сказав я. — Ти бачиш, що селітри стає все більше. Вона звисає зі склепінь підземелля, як мох. Ми стоїмо під річкою. Краплі вологи просочуються крізь землю і змочують людські кості. Вертаймося назад, поки не пізно. Твій кашель...
— Кашель — дурниці, — сказав Фортунато. — Ходімо далі. Але спершу ще ковточок медоку.
Я взяв пляшку деґраву,* відбив шийку й подав йому. Він вихилив її одним духом. Його очі спалахнули яскравим полум'ям. Він зареготав і підкинув пляшку вгору чудним рухом, якого я не зрозумів.
Я поглянув на нього з подивом. Він повторив рух, що видався мені безглуздим.
— Не розумієш? — запитав він.
— Ні, — відповів я.
— Отже, ти не належиш до братства?
— Якого братства?
— Вільних мулярів.*
— Я — муляр, — відповів я.
— Ти? Не може бути! Ти — вільний муляр?
— Я муляр, — повторив я.
— Знак, — зажадав він. — Покажи знак.
— Ось він, — відказав я і дістав з-під плаща кельму.
— Та ти жартуєш! — вигукнув Фортунато, відступивши на кілька кроків. — Але ходімо далі, до амонтильядо.
— Ходімо, то й ходімо, — погодився я, ховаючи кельму під плащ і знову запропонувавши йому руку.
Він важко сперся на неї. Ми рушили далі, на пошуки амонтильядо. Пройшли під кількома низькими арками, спустилися по сходах, пройшли підземним коридором, знову спустилися й нарешті потрапили до глибокого склепу, де повітря було таке застояне, що наші смолоскипи ледве жевріли, замість горіти яскравим полум'ям.
В протилежному кінці склепу відкривався вхід у ще один склеп, менш просторий. Попід його стінами від підлоги до стелі були навалені людські кістяки — як це можна бачити у великих катакомбах під Парижем. Три стіни цього внутрішнього склепу були прикрашені в такий спосіб. Стіс скелетів, який затуляв четверту стіну, був розвалений, і кістки з нього лежали тут же, утворюючи безладну купу. Таким чином четверта стіна оголилася, і в ній відкрився ще один закапелок у чотири фути завглибшки, у три — завширшки і заввишки футів шість-сім, який навряд чи мав особливе призначення; просто заглибина між двома масивними колонами, які підтримували підземне склепіння, і її задньою стіною була гранітна стіна підземелля.
Марно Фортунато намагався зазирнути вглиб обкладеного кістяками закутня, підіймаючи вгору свій димучий смолоскип. Тьмаве світло не діставало до протилежної стіни.
— Проходь, проходь, — сказав я. — Амонтильядо там. А щодо Лукрезі...
— Лукрезі — невіглас, — урвав мене мій друг.