Барильце амонтильядо
- Автор: По Едґар Аллан
- Язык: украинский
- Переводчик: Віктор Шовкун
- Жанр: Зарубежная классическая проза
Электронная книга - «Барильце амонтильядо». Краткое содержание книги:
Едґар Аллан По
БАРИЛЬЦЕ АМОНТИЛЬЯДО
Тисячу образ я покірно витерпів від Фортунато — та коли він мав нахабство познущатися з мене, я заприсягся помститись. Проте ви добре знаєте мою вдачу і навряд чи подумаєте, що я висловив погрозу вголос. Я твердо постановив, що рано або пізно помщуся, але сама невідворотність мого рішення виключала можливість ризику. Я повинен не просто покарати, а покарати безкарно. Зло не можна вважати виправленим, якщо борця за справедливість спостигає розплата. Його не можна вважати виправленим і в тому разі, якщо зловмисник не знає, хто його покарав і за що саме.
Тому ані словом, ані вчинком не дав я Фортунато підстави засумніватися в моєму приязному до нього ставленні. Як і завжди, я всміхався йому в обличчя, і він не розумів, що тепер я усміхаюся на думку про його неминучу загибель.
Він мав одну слабкість, той Фортунато, хоча в усьому іншому був чоловіком, якого шанували й навіть боялися. Він вважав себе знавцем вин і дуже цим пишався. Мало хто з італійців уміє цінувати прекрасне по-справжньому. Їхній ентузіазм — це майже завжди маска, яку вони надівають у разі потреби й на короткий час, коли треба одурити якого-небудь англійського або австрійського мільйонера. В царині живопису та ювелірного мистецтва Фортунато, як і всі його співвітчизники, був невіглас, але в старих винах він справді тямив. Хоча я йому в цьому не поступався; я теж умів добирати італійські вина і купував їх, де тільки міг.
Якось уже на смерканні, коли повсюди шаленіло безумство святкового карнавалу, я перестрів свого приятеля. Він привітав мене дуже радісно, бо на той час уже добряче випив. Фортунато мав на собі строкатий костюм арлекіна: різнобарвне, смугасте трико, на голові ковпак із дзвіночками. Я був просто щасливий його зустріти і, мабуть, цілу вічність не випускав його руки зі своєї, трясучи її й міцно потискуючи.
— Яке щастя, що я тебе зустрів, мій любий Фортунато! — сказав йому я. — Як чудово ти сьогодні виглядаєш! А в мене новина: я придбав барильце амонтильядо. Принаймні мене запевнили, що то амонтильядо, хоча я трохи сумніваюся.
— Що ти сказав? — перепитав Фортунато. — Амонтильядо? Барильце? Неможливо! Та ще в розпалі карнавалу!
— Я теж сумніваюся, — відповів я. — І я мав дурість заплатити за те вино, як за добірне амонтильядо, хоча мусив би спершу порадитися з тобою. Але тебе годі було знайти, а я боявся втратити нагоду.
— Амонтильядо!
— Я маю сумнів.
— Амонтильядо!
— І я повинен його розвіяти.
— Амонтильядо!
— Тебе, я бачу, кудись запрошено, тому піду-но я до Лукрезі. Якщо хтось і тямить у винах, то це він. Лукрезі мені скаже...
— Лукрезі не відрізнить амонтильядо від хересу.*
— А є ж йолопи, котрі запевняють, ніби його смак не поступається твоєму.
— Ходімо.
— Куди?
— У твої погреби.
— Ой ні, друже, ні. Я не хочу зловживати твоєю добрістю. Я ж бачу, ти кудись поспішаєш...
— Нікуди я не поспішаю. Ходімо.
— Ой ні, друже, ні. Хай навіть ти й вільний, але я бачу, що в тебе сильна застуда. В моїх погребах дуже вогко. Стіни там обліплені селітрою.
— Все одно ходімо. Застуда — то пусте. Амонтильядо! Тебе нахабно одурили. А щодо Лукрезі, то він не відрізнить хересу від амонтильядо.
Так говорячи, Фортунато взяв мене під руку. Я надяг на обличчя чорну шовкову маску, щільно обгорнувся плащем і дозволив йому потягти мене до мого палаццо.
У мене вдома не було жодної живої душі. Всі слуги повтікали на карнавал. Я повідомив їх, що до ранку не прийду, і суворо наказав ні на мить не відлучатися з дому. Бо я добре знав, що варто дати такий наказ, і вони вмить розбіжаться, тільки-но я від них відвернуся.
Я взяв з підставки два смолоскипи, дав один у руки Фортунато й запросив його йти за мною. Через анфілади кімнат ми дісталися до арки, де починалися довгі й покручені сходи, які вели в підземелля. Я перший став ними спускатися; Фортунато не відставав, і я попросив його ступати обережніше. Нарешті ми досягли кінця сходів і тепер стояли на вогких плитах у підземеллі родового палацу Монтрезорів.
Мій друг ішов хисткою ходою, і дзвіночки на ковпаку теленькали за кожним його кроком.
— Де барильце? — запитав він.
— Там, далі, — відповів я. — Але глянь-но, яка біла павутина заснувала стіни цього підземелля! Як вона мерехтить!
Фортунато обернувся й подивився на мене каламутним поглядом — крізь тьмяну поволоку з його очей сочилися сльози сп'яніння.