Білий домініканець
- Автор: Майринк Густав
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: ЛА Піраміда
- ISBN: 978-966-441-278-7
- Переводчик: Ігор Андрущенко
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Білий домініканець». Краткое содержание книги:
Білий домініканець давно вже вільний від гріха й чесноти, тож вільний від будь-яких ілюзій. Він — височенний верх, який постав з первісної безодні; він — сад, дерева в якому — такі, як ми, люди; він — Великий мандрівець, який з вічності зійшов у нескінченність, а ми пнемося, щоб піднятися з нескінченності у вічність.
Ніби читаючи мої думки, невидимець урвав мою розповідь і, скориставшись моєю рукою, нашкрябав, наче між іншим, таку дивну відповідь:
«Ви — (те, що він звернувся до мене на «Ви», а не на «ти», пролунало як насміх) — можливо, Ви, як і всі люди, теж пошились у самостійні істоти, здумали, що Ви — щось більше за відблиск «Єдиного «Я»? Того Великого «Я», що зветься «Богом»?
Відтоді я часто й довго сушив собі голову над значенням цієї мудрованої фрази, прагнучи знайти в ній ключ до загадки, щó являє собою для мене існування Христофора Таубеншлаґа.
Одного разу, повертаючи розумом, я вже було подумав, що таємниця ся майже висвітлилась, але зненацька мене збентежив інший «оклик»:
«Кожна людина — це «Таубеншлаґ», такий собі «голубник», але не кожен — «Христофор», тобто той, хто носить Христа. Більшість християн тільки гадає, що живе з Христом у душі. Натомість у справжнього християнина білі голуби влітають і вилітають, як у голубнику».
Відтоді я покинув надію знайти слід цієї таємниці і викинув це з голови; врешті-решт, й сам, — якщо вірити давній теорії про те, що людина живе на землі, щоразу перевтілюючись, — міг бути цим самим Христофором Таубеншлаґом у котромусь із минулих життів.
Понад усе мені сподобалася думка: щось, що водило моєю рукою, — то вічна, вільна, упокоєна в собі самій і вільна від будь-якого вигляду й будь-якої форми сила… а проте, якось уранці, прокинувшись після важкого кошмарного сну, крізь напівзаплющені повіки, як живий образ цієї ночі, вздрів я старого, сивого, безбородого незнайомця, у сажень зросту, проте на парубоцький лад стрункого, і мене охопило почуття, що не полишало весь день: «Певно, це був сам Христофор Таубеншлаґ».
Часом мені набігала дивна думка: він живе поза часом і простором і приймає спадщину нашого життя, коли смерть сягає до нас своєю рукою. Але нащо всі ці розмисли, до сторонніх вони не мають жодної притоки! А тепер я подаю послання Христофора Таубеншлаґа так, як вони ступали одне одному в слід (іноді в уривчастій формі), нічого не докидаючи від себе й нічого не приховуючи.
Перша з’ява Христофора Таубеншлаґа
Відколи я себе пам’ятаю, у місті мене прозивали Таубеншлаґом. Коли малим хлопчаком з довгою жердиною, на кінці якої палав ґніт, я бігав у сутінках од будинку до будинку, запалюючи ліхтарі, переді мною вздовж вулиці крокували діти, стрійно плескали в долоні і знай собі виспівували: «Таубеншлаґ, Таубеншлаґ, тра-ра-ра, Таубеншлаґ, голубник, голубник, тра-ра-ра, голубник!» Я на них не гнівався за це, хоча ніколи їм і не підспівував. Згодом це ім’я підхопили і дорослі; так вони і зверталися до мене, коли чогось від мене хотіли.
Інша річ — ім’я «Христофор». Воно було в цидулці, прив’язаній до моєї шиї, коли вранці одного дня мене, немовлям, голим-голісінького, знайшли біля дверей церкви Пречистої діви.
Цидулку, вочевидь, написала моя мати, перш ніж мене там зоставити.
Це єдине, що мені від неї дісталося. Тож ім’я Христофор я віддавна переживав як щось священне. Воно ввійшло мені в плоть і кров, і я проніс його через усе моє життя наче символ Водохрещі, виданий у царстві Вічності, як свідчення, що його нема як викрасти. Це ім’я невпинно росте й росте, наче насіння з пітьми, щоб, урешті, стати таким, яким було на світанні людства, поки воно не стопиться зі мною й не введе мене в світ нетлінного. Написано ж бо у Священному Писанні: «Посіяно тлінним, а воскресне нетлінним».
Ісуса введено у хрест у зрілому віці, і він цілком здавав собі справу з того, що діється: його «Я», що і було його ім’ям, було подароване йому небом… Сьогоднішніх дітей хрестять ще немовлятами. Хіба можуть вони второпати, що з ними відбувається!? Вони бредуть собі життям, доки не зійдуть у могилу, мов ті хмарки пари, що їх подув вітру жене в болото. Плоть їхня гниє, і в імені, котре єдино воскресне, не мають вони нічого свого…
Однак я знаю (тією мірою, якою людина взагалі може казати, що вона щось знає), що звати мене Христофором.
У місті існує легенда, буцімто один домініканський чернець Раймунд де Пеннафорте[1] збудував церкву Пречистої діви на дари, що їх звідусіль поприсилали йому невідомі добродійники.
Там, над вівтарем, чорним по білому написано «Flos florum» — «я відкриюся за 300 років». Над ним угорі хтось прибив розмальовану дошку, і раз у раз вона падає. Щороку на першу Пречисту.
Подейкують, іноді вночі на молодик, коли стоїть така непроглядна пітьма, що якби підніс руку до очей, то й тієї не розгледиш, церква кидає білу тінь на чорну торговицю. Це образ Білого Домініканця Пеннафорте.
1
Раймунд Пеннафорте (між 1175 і 1180—1275). Кардинал і генерал Ордену домініканців (1238—1240), упорядкував декреталії папи Григорія IX і 1234 року видав перший кодекс з церковного права від часу ченця-правника Граціана, назвавши його «Decretalium Gregorii P. IX, libri V». 20 жовтня 1248 року був засуджений інквізицією.