Все королівське військо

Отаким я побачив Мейсон-Сіті, коли був там востаннє, майже три роки тому, влітку 1936-го. Я сидів у першій машині, в «кадилаку», разом із Хазяїном, містером Даффі, дружиною і сином Хазяїна та Боєм-Ласуном. У другій машині, що була не така елегантна, як наш гібрид катафалка з океанським лайнером, проте не змусила б вас почервоніти на стоянці в заміському клубі, їхали кілька репортерів, фотограф і Сейді Берк, секретарка Хазяїна, яка мала подбати, щоб вони не дуже повпивались і були здатні робити своє діло.

«Кадилак» вів Бой-Ласун, і спостерігати це було приємно. Тобто було б приємно, якби не лізла в голову думка про те, на що перетворяться близько двох тонн дорогої машинерії, перевернувшись разів зо три на швидкості вісімдесят миль, і зосередити увагу на узгодженій дії м’язів, диявольському гуморі та блискавичній реакції, з якими Бой-Ласун обминав хуру сіна просто перед зустрічним бензовозом і в останню мить прослизав у вузеньку шпару між ними, одним своїм заднім крилом викликаючи серцевий напад у водія бензовоза, а другим змітаючи шмарклі з носа в мула. Але Хазяїнові таке подобалось. Він завжди сидів попереду, поруч з Ласуном, позираючи то на спідометр, то на дорогу, і всміхався до Ласуна щоразу, як той проскакував між носом мула й бензовозом. А Ласун сіпав головою, як завжди, коли слова застрягали у нього в горлі й не могли вихопитись назовні, і нарешті озивався.

— П-п-п-па…— видушував він із себе, і бризки слини вилітали в нього з-поміж губ, наче з обприскувача.— П-п-п-пас-скуда, він же б-б-бачив, щ-щ-щ…— і слина бризкала на вітрове скло,— щ-щ-що я їду.

Говорити Бой-Ласун не був мастак, але не мав собі рівних, коли ставив ногу на акселератор. Він не взяв би гору на шкільному диспуті, та ніхто б і не схотів заходити в дискусії з Ласуном. І вже аж ніяк не ті, хто знав його й бачив, як він орудує своїм автоматичним «0,38-спец.»4 що випинався в нього під лівою пахвою, наче пухлина.

Ви напевне подумали, судячи з прізвиська, що Бой-Ласун був негр. Ні, це не так. Він був ірландець, але з непутящих. Зростом він ледь сягав за п’ять футів і вже встиг полисіти, хоч літ мав небагато — не більш як двадцять сім чи двадцять вісім. Завжди ходив у червоній краватці, а під краваткою і сорочкою носив на ланцюжку якийсь католицький образок, і я всією душею сподівався, що то святий Христофор і що він, святий Христофор, справно виконує своє призначення5. Прізвище Ласунове було О’Шійн, а Ласуном його прозивали тому, що він весь час смоктав цукор. Щоразу, коли бував у ресторані, він вигрібав із цукерниці все до останньої грудочки. Кишені його віддималися від цукру, і, коли він виймав грудку, щоб укинути до рота, на ній видно було налиплі сірі ворсинки й тютюнову потерть, які завжди назбируються на дні кишень. Він закидав цукор за частокіл своїх дрібних, кривих і почорнілих зубів, починав смоктати, і тоді його худі, мов не з цього світу, ірландські щічки западали, і він ставав схожий на захарчованого гнома.