Все королівське військо
- Автор: Уоррен Роберт Пенн
- Год: 1986
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Владимир Иванович Митрофанов
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Все королівське військо». Краткое содержание книги:
Історія жорсткого політика, що часто не гидує ніякими методами для досягнення своїх цілей. В основу книги лягла біографія губернатора Луїзіани Х'юї Лонга.
Автор був удостоєний Пулітцерівської премії 1947 року за цей твір.
І він повертається…
Голос його урвався. Не затих перед тим, як змовкнути, а урвався. Ще мить тому був тут, вимовляв слово по слову серед глибокої тиші, що затопила площу й натовп перед окружною управою і здавалася ще глибшою від дзижчання мух у листі двох катальп над витоптаним моріжком. Голос звучав, слово по слову — і раптом його не стало. Тільки дзижчання мух тривало й далі, ніби то крутились і скреготали у тебе в голові пружини та зубчасті коліщатка, які є твоїм єством і нізащо не спиняться, хоч би що ти там казав, аж поки замруть самі собою.
Хазяїн з півхвилини стояв нерухомо, не озиваючись і словом. Здавалося, він навіть не помічав усіх тих людей, що з’юрмилися внизу. Аж ось неначе вперше побачив їх і широко всміхнувся.
— І він повертається,— повторив усміхаючись.— Коли випадає вільна година. Повертається і каже: «Добридень, земляки! Ну, як ви тут?» Оце я вам і кажу.
Оце і все, що він сказав. Він дивився вниз і усміхався, поволі повертаючи голову, ніби то тут, то там спинявся поглядом на якомусь обличчі.
Потім він рушив униз сходами, так наче тільки-но вийшов із сутіні вестибюля за високими розчиненими дверима позад нього і тепер спускався сходами сам-один на цілій площі, мовби й не було перед ним нікого, жодного стороннього ока. Ішов собі просто туди, де стояв його почет — Люсі Старк і всі ми,— а тоді мимохідь легенько кивнув до нас, мов до випадкових знайомих, зустрінутих на вулиці, і попрямував далі, просто в натовп, наче ніякого натовпу там і не було. Люди розступалися, даючи йому дорогу, і водночас не спускали його з ока, а ми, решта, ступали за ним, і юрба позад нас миттю змикалася.
Тепер люди плескали в долоні, щось вигукували. Хтось без угаву волав:
— Гей, Віллі!
Хазяїн, розтинаючи натовп, перейшов вулицю і сів у «кадилак». Ми сіли з ним, а фотограф і вся та компанія пішли до своєї машини. Ласун увімкнув мотор і рушив вулицею. Люди розступались не одразу. Просто не могли — така була тиснява. Коли ми вклинились у натовп, їхні обличчя опинилися зовсім поруч, хоч рукою торкай. Вони дивилися просто на нас. Але тепер вони були зовні, а ми всередині. І всі ті очі на довгастих червоних обличчях з туго напнутою шкірою і на коричневих, помережаних зморшками обличчях дивилися в машину, на нас.
Ласун шалено сигналив. У ньому накопичувалися слова. Губи його заворушилися. Я бачив у дзеркалі, як вони ворушаться.
— П-п-п-пас-скуди,— мовив він, бризкаючи слиною.
Хазяїн сидів заглиблений у себе.
— П-п-п-пас-скуди,— повторив Ласун, натискаючи на сигнал.
Та ми вже повертали з площі в бічну вуличку, де не було ні душі. А коли поминали цегляний будинок школи на околиці містечка, спідометр показував сорок миль на годину. Побачивши цей будинок, я пригадав, як уперше зустрівся з Віллі, майже чотирнадцять років тому, в 1922-му, коли він був усього-на-всього скарбником мейсонської окружної ради і приїхав до міста клопотатися про випуск облігацій на будівництво цієї ж таки школи. Пригадав і те, як познайомився з ним у задній кімнаті Слейдового закладу, де Слейд подавав здобрене спиртом пиво. Ми сиділи там коло столика з мармуровою стільницею та переплетеними металевими ніжками — такого, як ото стояли в аптеках-закусочних, коли я був школярем і в суботу ввечері ходив зі своєю подружкою поласувати шоколадним морозивом з бананами й потертися коліньми під столом, а те металеве плетиво завжди псувало всю втіху.
Нас було там четверо. Був Малюк Даффі, вже й тоді майже такий гладкий, як тепер. Що він за один, ви здогадалися б і без вивіски. Навіть не придивляючись близько, нюхом відчули б, що він із тих базікал, які присмокталися до муніципалітету. Він був податковим інспектором, мав чимале черево й пітнів так, що спереду на сорочці проступали темні плями, а його брезкле, мовби сквашене обличчя скидалося на коров’ячий кізяк серед весняного випасу, тільки кольором було наче здобне тісто, а посередині виблискували в усмішці золоті зуби. Свого плаского капелюха з твердої соломки він носив на потилиці. Стрічка на капелюсі була в червону, синю й білу смужку.
Ще був там Алекс Майкл, провінційний хлопчина з Мейсонської округи, але меткий і багатонадійний. На той час він уже встиг вибитися в помічники шерифа, але пробув на державній службі не довго. І взагалі став нічим, після того як його штрикнув ножем у живіт очманілий від кокаїну тапер у нічному кубельці, куди Алекс зайшов, щоб отримати свою пайку готівки «за охорону». Як я вже сказав, той Алекс був родом з Мейсонської округи.