Тепло його долонь
- Автор: Ярема Юрій
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Анетти Антоненко
- ISBN: 978-617-7192-35-9
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Тепло його долонь». Краткое содержание книги:
Юрій Ярема — журналіст, молодий письменник, перекладач. Головна мета його творчості — розрити ще невідому «копальню» — квір-літературу, донести до читача та суспільства правду про жорстокі реалії сучасного пострадянського мислення та висвітлити відсутність різниці між двома світами — «straight» і «gay».
В оформленні обкладинки використано фото Дениса Шуміліна, дозвіл на використання якого люб’язно надано Автором.
Усі права застережені. Жодну частину цього видання не можна перевидавати, перекладати, зберігати в пошукових системах або передавати у будь-якій формі та будь-яким засобом (електронним, механічним, фотокопіюванням або іншим) без попередньої письмової згоди на це ТОВ «Видавництво Анетти Антоненко».
© Юрій Ярема, текст, 2015
© «Видавництво Анетти Антоненко», 2015
— Мо’ не з порогу? — несподівано знітився Остап. — Справа ж делікатна, а до того маємо і про дурнички потеревенити. Сподіваюся, ти не проти?
— Та мені взагалі пофігу! Дай тільки відігрітися! Кухня ж на місці? — невдало пожартував друг. — Мій, до речі, вже спить, сердега цілісінький день сніг розгрібав на дачі, а завтра йому на роботу зранку. А ще ж ми готуємося до річниці — за тиждень маємо свято, — очі юнака загорілися радістю. — Ти ж прийдеш?
— Звісно, — легко збрехав Остап.
Увімкнувши світло на кухні та заваривши каву, друзі вмостилися зручніше біля вікна, приглядаючись до хуртовини, що не вщухала.
— Ти чув, що Олег покинув свого «купідона»? — зненацька спитав Рома.
— Отакої! Що ж трапилося?
— Кажуть, ніби Назар поцілував його на роботі, коли заносив коханому обід. Поцілунок побачив шеф. І пішло-поїхало. Всі швидко про все дізналися, завелися плітки. Та й стрьомно у нас проявляти свої почуття — потім на вулиці зловлять і зуби будеш збирати, — хлопець важко зітхнув.
— Бодай тим пліткарям! Невже через них тепер розлучаються?! — зирнув здивовано Остап.
— Не знаю… Олег вирішив, що його мають за виродка всі, кому не ліньки, і що в цьому винен Назарко. Сердега вчора всі сльози в нас вдома вилив. А чим утішити? — міркував Роман. — Та й зустрічалися вони не так довго. Може, воно й на краще?!
— Може й на краще…, — відгукнувся луною друг.
Замовкли. Кожен, тихо зітхаючи, думав про своє.
Життя у містечку було прозаїчним і похмурим. Невтомно працювали, чекали на вихідні, тихенько справляли свята і постійно чогось очікували. Усе в цьому місті підпорядковувалося незрозумілому ритмові, заведеному з давніх-давен. Усі були однаково сірими і однаково правильними. Хлопці зустрічалися з дівчатами, дівчата — з хлопцями. Інакше не могло бути. Чи все ж таки були «інші»?
Хлопці здригнулися від пронизливого нявчання. У дверях, докірливо зиркаючи, крутився Распутін, нагадуючи про своє існування і вимагаючи вечерю.
— Обожнюю твого котика, — весело зауважив Роман. — Спить та їсть — оце я називаю справжнім життям!
— Еге ж. Спустошує холодильник швидше за мене, а «на закуску» з’їдає всі дроти у квартирі. Віват ненажерливому пухнастику!
— Не подобається, то віддай мені! Йому в нас буде, як у Бога за дверима, — жартівливо запропонував Рома.
— Може й віддам…, — сумно зітхнув Остап.
— Так я тобі й повірив, — розсміявся Рома, але, помітивши сумний вираз на обличчі юнака, знітився. — Ти чого? Що трапилося?
— Ну якщо ти спитав, то ходімо до кімнати, — підвівся Остап. — Захопи «добродія Бурбона» — з ним буде легше.
Не додаючи світла, Остап вмостився зручніше у кріслі та знову задивився на клапоть паперу. Тим часом Роман, захопивши дві склянки і пляшку, також зайшов до кімнати.
— Хочеш інтиму у темряві? — пожартував друг.
— Та ні, — замислено відповів Остап. — Маєш рацію — увімкни світло.
З появою освітлення кімната змінила свої кольори. Всюди переважав шоколадний колір, і лише яскравий колаж на стіні кидався в очі яскравими барвами. Кожен, хто тут бував, почувався затишно. Рома перехилив пляшку — і рідина весело полилася у склянку. Щойно зробивши перший ковток, Роман помітив папірець. То був квиток на поїзд до столиці.
— Знову по роботі?
— Знаєш, тут така справа…, — знітився Остап.
— А де зворотній квиток? — поцікавився друг.
Остап мовчав, похнюпившись. І враз заплакав. Сльози текли швидкими струмками, а юнак навіть не намагався їх стримати чи втерти долонею.
— Старий, ти чого? — вражено прошепотів Роман.
— Та нічо’, — ковтаючи сльози, видушив з себе Остап. — Мушу тобі все розповісти, друже.
— То заспокойся і розповідай. Ми з тобою знайомі все життя, весь час ти був поруч. Хіба я чогось не зрозумію тепер?!
Запала тиша. Роман чекав, поки друг заспокоїться і поведе оповідь. Схлипуючи, Остап збирався з думками і міркував, з якого боку краще зайти.
— Гаразд. Слухай і спробуй мене зрозуміти, — врешті-решт почав хлопець. — Я втомився від такого життя. Мені 25, а що я маю? Авжеж, власне житло і непогану роботу… Але ні хлопця, ні перспектив до того, — зітхнув юнак. — Місяць тому мені запропонували непогану роботу в столиці — цікаві проекти, мінімум відряджень, своє окреме житло в центрі, неподалік від офісу. Маю знайомих там, тож не пропаду. А тут залишаю тільки тебе з Максимом. Що скажеш, друже, на такі новини?
— А що тобі відповісти, Остапе? Багато чого очікував, але такого… Я розумію: з твоїми здібностями колись це мало трапитися, але ж не так несподівано! З іншого боку, ти ж розумієш, що велике місто ламає і спустошує людей?