Тепло його долонь
- Автор: Ярема Юрій
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Анетти Антоненко
- ISBN: 978-617-7192-35-9
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Тепло його долонь». Краткое содержание книги:
Юрій Ярема — журналіст, молодий письменник, перекладач. Головна мета його творчості — розрити ще невідому «копальню» — квір-літературу, донести до читача та суспільства правду про жорстокі реалії сучасного пострадянського мислення та висвітлити відсутність різниці між двома світами — «straight» і «gay».
В оформленні обкладинки використано фото Дениса Шуміліна, дозвіл на використання якого люб’язно надано Автором.
Усі права застережені. Жодну частину цього видання не можна перевидавати, перекладати, зберігати в пошукових системах або передавати у будь-якій формі та будь-яким засобом (електронним, механічним, фотокопіюванням або іншим) без попередньої письмової згоди на це ТОВ «Видавництво Анетти Антоненко».
© Юрій Ярема, текст, 2015
© «Видавництво Анетти Антоненко», 2015
Сімейне щастя, мов терновий вінок: поки добряче не поколешся, не надягнеш. Першим шипом у тому вінку став Роман. Арсенові не подобалося, що його хлопець приділяв багато уваги найкращому другові. Не бажаючи ні з ким ділити Остапа, Арсен часто сварився з ним, тож найкращі друзі мусили спілкуватися потайки. Роман усе розумів, тому не дуже ображався на друга й навчився радіти мінімуму уваги, що стала тепер йому перепадати.
Минали місяці, і Остап помітив, що Арсенові з ним нудно. Та хоч би що робив хлопець, Арсен із кожним днем ставав похмурішим і сердитішим.
Якось увечері хлопці вечеряли. В тиші. З кожним новим днем вона все менше нагадувала приємний спів і все більше — важку завісу, що відділяла закоханих.
— Ти майже нічого не їси, — порушив мовчанку Остап.
— Та щось немає апетиту, — кинув у відповідь хлопець.
— Ну, то давай закінчувати з вечерею. Може, твій улюблений серіал подивимося?
— Уже тисячі разів дивилися. Остогидло.
— А давай разом ванну приймемо? Зі свічками… Давно вже не було цього, — боязко запропонував Остап.
— Набридло. Остогидло.
— Тоді я вже й не знаю… Арсенчику, що відбувається? Я розумію, що розмаїття у нашому житті бракує, але ж ми разом! Ми сім’я! Коханий, давай кудись поїдемо на відпочинок. Я бачив, що в столиці цікавий фестиваль проходитиме. Чом би й ні?
— Не побут мені набрид, Остапе. А ти сам!
Остапа ніби підкинуло струмом. Він не міг дібрати слів, та що там — не знав, що відповісти людині, яка ще вчора, перш ніж заснути, казала, що кохає, сьогодні ж вранці розбудила поцілунком. Тож зараз, уклякнувши перед найріднішими очима, він не міг повірити власним вухам.
— Арсене, що ти кажеш?!
— Ти завжди однаковий! — випалив хлопець. — До нашого знайомства, нині. А що буде далі? Гадаєш, я не знаю, що ти продовжуєш водити дружбу з отим своїм Романом? Га?! Чим різниться наш учорашній день від сьогоднішнього? Боже!!! Та навіть секс однаковісінький! Скоро взагалі на тебе стояти не буде! Ти ніколи не думав запросити третього? Чи навіть жити втрьох?
Остап, похиливши голову, не міг скласти відповідь. Лише два струмки прозорих сліз бігли з очей. У голові зринали щасливі спогади спільного життя, яке раптом видалося чужим, ніби прожитим кимось за нього, та недосяжним. Мовчанка перетворювалася на міцну кригу, що навіювала холод безвиході. Нарешті, підвівши голову, Остап запитав:
— Я зрозумів тебе. Що ж ти пропонуєш?
— Гадаю, ти й сам здогадуєшся, що певні речі мусять змінюватись або доходити кінця. І все має відбуватися вчасно.
Хлопець нічого не відповів. Неквапом підвівся і пішов геть.
Сутеніло. Остап проходив давно знайомими місцями, пригадував спільні моменти з Арсеном та все ж не міг скласти все до купи. Здавалося, ніби одним необережним рухом щаслива картинка розбилася на мільйони уламків. Важезний молот гупав у голові, не даючи заспокоїтися. Помітивши вдалині будинок Роми, юнак поквапився до останнього маяка порятунку.
— Можна переночувати? — навіть не привітавшись, спитав Остап.
Побачивши глибокий розпач на обличчі друга, Ромця без зайвих запитань завів його до квартири.
— Тільки тихо — мій уже спить. Поговоримо зранку.
Уляглися. Остап ще довго не міг заснути. Спогади й почуття душили його у пітьмі, і юнак, не стримуючи себе, тихо плакав.
На ранок Остап дочекався, поки Арсен піде на роботу, зібрав свої речі й пішов. Пішов тихо, нечутно, без сцен та скандалів, не зачаївши в серці нічого лихого. Лише забирав із собою зневіру в коханні, що вперше — і так сильно — обпекло.
І от нині, цієї зимової ночі, побачивши коледж, Остап сумно посміхнувся. Ні, до колишнього хлопця не залишалося звички, почуттів чи образи. Але згадка про втрачене перше кохання — не з найприємніших.
Юнак прискорив ходу, відчувши, що задубів від холоду. Вдома чекав невдоволений Распутін, який не розумів, де це носило хазяїна до другої години ночі.
— Весела нічка видалася, — мовив Остап котові. — А про тебе я геть забув. Вибачай мені, друже Распутін. Зараз тебе погодую.
Кіт, уловивши магію знайомих слів, чкурнув на кухню. Всипавши улюбленцеві котячого корму, юнак зайшов до кімнати, оглянув байдужим поглядом стіни та вирішив готувати валізи до мандрів. Хоч як не хотілося, а сон все одно не йшов. Тож, спорожняючи шафи, Остап швидко заповнював свою валізу. Розгублено блукаючи в думках, вирішив взяти в дорогу лише необхідне, а решту придбати вже у столиці. Коли все більш-менш було складено, хлопець сів до свого улюбленого крісла й замислився. Збігали хвилини, а спокій десь забарився. В пітьмі не лунало жодного звуку, крім розміреного дихання юнака.