Щоденник Фокса Міккі
- Автор: Черный Саша
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-966-2909-66-1
- Переводчик: Марьяна Савка
- Жанр: Детская проза
Электронная книга - «Щоденник Фокса Міккі». Краткое содержание книги:
ISBN 978-966-2909-66-1
Ілюстрації © Наталя Ярова, 2011
Український переклад © Мар’яна Савка, 2011
© Видавництво Старого Лева, 2011
перший собака,
що вміє писати
Розділ 2. Вірші, кошенята і блохи
Дорослі завжди читають мовчки. Нудні люди — ці дорослі, точнісінько як старі пси. А Зіна читає вголос, на розспів, і постійно крутиться, ляскає себе по колінцю та показує мені язика. Звісно, так веселіше! Я лежу на килимкові, слухаю і ловлю бліх. Як же це під час читання приємно...
І от я помітив, що є деякі штучки, що їх Зіна цілком по-особливому читає — так, наче котлетки рубає. Передихне, язиком прицмокне і знову затарахкотить. А наприкінці кожного рядка — вухо в мене тонке — схожі один на одного шматочки звучать: «діти — вітця, сіті — мерця»… ось це і є вірші.
Учора цілий день пролежав під диваном, навіть схуд. Усе хотів одну таку штучку скласти. Склав — і страшенно пишаюся.
Чудово! Склав і так хвилювався, що навіть не міг обідати. Подумайте лишень! Це перші у світі собачі вірші, а я ж не вчився ні в ґімназії, ні в «цеху поетів»… Хіба наша кухарка складе такі вірші? А їй же сорок три роки, коли мені тільки два. Гав! Зіна, ця пампушка, навіть не підозрює, хто живе у її домі. Спеленала мене в серветку, тицьнула в коліна і робить мені замшевою шматинкою манікюр. Мовчу і зітхаю. Хіба дівчинка щось путнє вигадає?
І от, лежачи, намагався прочитати про себе свої вірші навпаки. Тяв! Можливо, це ще дзвінкіше?
Ой-ой-ой! Що ж це таке?
Кошенята! Скажіть, будь ласка!.. Їхня матір, хитра звірина, щезає в парку на весь день: шмиг — і нема, як комар в ялині. А я маю бавити її дітей. Один лиже мене в ніс. Я так само його лизнув, хоча зуби в мене чомусь клацнули… Другий смокче моє вухо. Мамка я йому, чи що? Третій лізе до мене на спину і так дряпається, наче мене теркою шкребуть. Р-р-р-р! Тихше, Міккі, тихше… Зіна хихоче, аж захлинається: ти, каже, їхній двоюрідний татко.
Я не серджуся: треба ж їм когось лизати, смоктати і дряпати. Та чому це дівчисько сміється?
Ах, як дивно, як дивно! Сьогодні безсовісна кицька повернулася нарешті до своїх дітей. І знаєте, коли вони покинули мене і полізли всі під свою маму — я глянув з-під скатертини, затремтів цілою шкурою від заздрощів і нервово схлипнув. Неодмінно напишу про це вірша.
Пішов на алею. Не хочу більше гратися з кошенятами! Вони не оцінили мого серця. Не хочу більше гратися з Зіною! Вона вимастила мені носа губною помадою…
Стану диким фоксом, житиму на каштані і ловитиму голубів. У-у-у-у!
Бачив на грамофонній платівці надряпану картинку: фокс сидить перед трубою, схилив голову набік, звісив вухо і слухає. Нісенітниця! Жоден порядний фокс не слухатиме цю хрипучу, безумну машину. Якби я був Зіниним татом, то вже б краще тримав у вітальні корову. Вона ж так само мукає і реве, та й доїти її зручніше вдома, аніж бігати у хлів. Дивні люди…
Із Зіною помирився: вона катала по паркету іграшкову кегельну кулю, а я її з усіх лап ловив. Ех, як я люблю все кругле, все, що котиться, все, що можна ловити!..
Але дівча… завжди лишається дівчам. Сіла на підлогу і позіхає: «І як тобі, Міккі, не набридне сто разів робити те саме?»
Так? У неї лялька, і книги, і подруги, тато її курить і грає в якісь дурноверхі карти і читає газети, мама її весь час одягається і роздягається… А в мене лише моя куля — і мені ще випоминають!
Ненавиджу бліх. Не-на-ви-джу. Могли би, здається, кусати кухарку (Зіни мені шкода), так ні ж — цілісінький день гризуть мене, ніби я цукровий… навіть з кошенят на мене перескочили.
Ну й нехай! Піду до передпокою, ляжу на шорсткий килимок спиною донизу і так їх розітру, що вони умліють. Гав-гав-гав!
Розпалили в каміні. Дивлюся на вогонь. І що таке вогонь — нікому не відомо.
Фокс Міккі,
cобака-поет,
мудрішого за нього іще не бачив світ
Розділ 3. Різні запитання. Мій сон і мої собачі думки
Питанням називається такий рядок, наприкінці якого стоїть рибальський гачок — знак питання. Мене непокоять п’ять запитань. Чому Зінин тато сказав, що в нього «очі полізли на лоба»? Нікуди вони не полізли, я сам бачив. Навіщо ж він говорить дурниці? Я прокрався у шафу, сів перед дзеркалом і з усієї сили закотив догори очі. Дурниці! Лоб угорі і очі на своєму місці.