Спокутий гріх
- Автор: Дурунда Наталія
- Язык: украинский
- Жанр: Современные любовные романы
Электронная книга - «Спокутий гріх». Краткое содержание книги:
Найстрашнішу спокуту несе четверте покоління. В автокатастрофі правнучка Емілія втрачає двох дітей. Чоловік покинув і зійшовся з коханкою. Мати помирає через хворе серце. Більше родичів не має. Життя втратило сенс. Триматися на цьому світі згорьованій жінці допомагають лише друзі.
Несподівано доля дарує їй другий шанс. Емма закохується. Виходить заміж, навіть вінчається у церкві. Щаслива. Знову вагітна. Здається — погане позаду.
Проте буквально напередодні пологів Емілія розкриє страшну сімейну таємницю…
Та жінки уже не помічали смертоносної стихії.
— Ще раз! — професійно керувала Мелана. — Всього один разочок! Ну! Давай!
Ганна послухала команду, напружилася щосили і… втратила свідомість…
На світ з’явився хлопчик. Разом з ним востаннє луснув шумливий грім, ще раз засвітила блискавка, заспокоївся шалений вітер.
Втомлене небо посипало на землю рясний, але тихий і спокійний дощ.
Прокинулася жінка від того, що повитуха обмивала її обличчя водою й злегка поплескувала по щоках.
— Ти народила… сина… — перелякано шепотіла Мелана.
Ганна відвернула голову до стіни, міцно стисла повіки. Губи її затремтіли.
— Він… живий, — вже зовсім тихо, аби хтось з домашніх не почув, промовила стара.
Виснажена пологами жінка повернулася й широко розплющеними, повними страху очима, глянула на повитуху.
— Але занадто слабий, — опустивши голову, добавила та. — Довго не протягне.
Ганна міцно стисла повіки й тихо застогнала.
— Що ти накоїла? — приклала старі поморщені руки до обличчя Мелана, ніби знала якусь таємницю. — О-ох, який гріх… — похитала головою. — Який гріх… — підняла руки до неба. — Ця дитина повинна була жити. На ньому Божий знак.
Очі породіллі розширилися ще дужче. Мовляв, що означають слова «Божий знак»?
— Я помила його, — пояснила бабця. — У дитини на лівому плечі родима пляма… у вигляді хреста.
Ганна побіліла від жаху.
— Зараз покажу, — важко піднялася з лавиці й попрямувала до дитини, яка лежала, замотана у рушнику, й не рухалася. Саме ним малюка й видавили з лона матері. Мелана хотіла взяти хлопчика на руки, але зрозуміла, що він уже не дихає.
Смерть дитини, навіть чужої, вражає. Відчула, як закололо серце. Вхопилася руками за лівий бік і обперлася на стіл.
Породілля все зрозуміла.
Голосно застогнала на ліжку, стискаючи руками своє покривало. Душевний біль, що відчула зараз, було й близько не порівняти з пологами. Здавалося, її розірве зсередини. У грудях так пекло, наче горіла заживо…
«Хлопчик! Господи, такий бажаний!» — гупало в скронях.
Бідолашна витягнулася на ліжку, мов струна, закинула голову назад і здригалася у німому риданні.
Раптом двері в кімнату різко відчинилися. Всередину не увійшов, а буквально влетів Михайло. Він зрозумів, що пологи скінчилися. Зазвичай через кілька хвилин Мелана виходила й повідомляла про народження дитини. Але сьогодні все не так: його дружина народжувала ледь не цілу добу, адже перейми почалися ще вчора. Крику малюка він так і не почув. Повитуха говорить тихо, не розчути й про що…
Підбіг до Ганни. На мить заціпенів. Так, вона боялася народити доньку, бо він би їй цього не подарував, але щоб отак? На ній же обличчя немає… Серцем відчув — у хату прийшло горе…
Повільно обернувся і побачив Мелану, яка обперлася на стіл. Там лежав його малюк.
«Якийсь він аж занадто спокійний, — майнуло в Михайловій голові. — Як неживий…»
Підійшов. Торкнувся голівки. Все зрозумів.
Тоді різко розповив дитя й ледь не зомлів…
Це хлопчик!!!
Син!!!
Кровинка, яку так довго чекав! Ночами молився Богові про його народження!
— Господи! — вголос замолився. — Чому?! — тремтячими руками прикрив маля. — За що?! — ухопився за голову руками й, мов божевільний, вискочив з хати.
… Минуло кілька днів.
Михайло поховав дитинку. Пережите далося взнаки. Майже не виходив з крамниці. Пив до забуття. Ввечері сільські хлопці притягували його додому ледь притомного.
Ганна так і не підводилася з ліжка. Вона згасала. Догорала, як свічка. Кровотеча після пологів не припинялася, хоч які зілля не варила їй Мелана.
— Треба покликати священика, — наважилася сказати повитуха. — Бо всяке може бути, — давала помираючій останню надію. Не хотіла остаточно добивати нещасну, хоч і бачила, що порятунку немає. Від страшної крововтрати свідомість молодої жінки періодично відключалася.
— Не тр-реба, — ледь чутно прошепотіла у відповідь Ганна.
— Як то — не треба, — аж підскочила до краю передивована стара. — Мусиш висповідатися. Розказати все. Зняти з душі гріх, бо як підеш на той світ?
Ганна мовчки відвернулася.
— Як за себе не думаєш — подумай про дітей, — повчала Мелана. — Тяжкий гріх паде на рід до четвертого коліна, хіба не знаєш? У Святому Писанні ж написано: «Я Господь, Бог твій, Бог ревнивий, що караю беззаконня батьків на дітях до третього й четвертого покоління тих, хто ненавидить мене і творю милосердя до тисячного покоління тим, що люблять мене і бережуть мої заповіді». Мусиш посповідатися.