Доки світло не згасне назавжди

– Ей, ти в нормі? – блимнув закислими й сумними, мов у чихуахуа, очима Рєпа. – Все окей? – Попри щільний алкогольний туман у голові, дівчина вловила в його голосі насмішку.

– Ти окей? – луною повторив Артемон.

Рута спробувала кивнути, та через хвилю нудоти, що піднялася до горла, напружилася так, що рух голови більше нагадав нервове посмикування. Хлопці говорили щось іще, і Рута їх чула, проте не розуміла. Слова накладалися одне на одне та деренчали над вухами, неначе в’язка порожніх консервних бляшанок.

Нудота різко посилилася. Рута рвучко відвернулася й уп’ялася очима у віддалені вогні Відінської, невідь-чому сподіваючись, що вони дадуть змогу заякоритися та подолати шалене запаморочення.

Аби ж то. Спливла ще секунда, і її обличчя втратило колір, долоні вкрилися холодним потом, а їдка гаряча грудка, здавалося, досягла аж носоглотки. Хтось з’явився у проході за спиною – дівчина розрізнила кроки та стогін дверної пружини, після чого напружилася з останніх сил. «Ні, Руто, ні! Ніхто не блюватиме, – обережний, судомний вдих. – Усе під контролем. Ніхто. Не. Блюва…»

Несподівано її очі розширилися, нібито Рута пригадала щось напрочуд важливе, а наступної миті дівчина широко розтулила рота й вивергнула просто собі під ноги пригоршню рідкуватої жовтої кашки.

«Ох ти ж бляха».

Хтось із хлопців ліворуч неї вилаявся. Тамбур струсонуло від реготу; Рута не ризикнула озиратися, бо в голові досі люто паморочилося.

«Бляха!» Вона витріщилася на калюжу блювотиння між ногами з таким виглядом, наче намагалася збагнути, звідки вона взялася.