Танці утрьох
- Автор: Медведєв Олександр
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Гамазин
- ISBN: 966-365-067-2
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Танці утрьох». Краткое содержание книги:
Одразу після цих слів у трубці почулися короткі гудки.
«Гидкішого кольору для жигулів важко знайти», — обурився подумки Симакін.
Довідавшись про надзвичайну подію, чергова частина запрацювала швидко і злагоджено, як автомат Калашникова. Дані передали оперативникам, дорожнім інспекторам і працівникам швидкої допомоги.
Симакін, упевнений в тому, що двічі снаряд в одну й ту саму вибоїну не попадає і що в найближчі десять хвилин дзвінків, принаймні такої важливості, не буде, пішов ставити каву.
— Андрію, так нечесно, — з осудом мовив Бочкарьов, який мав таке ж звання і, отже, мав право називати Симакіна на ім’я.
— Нечесно… Людину вбили, а він кави шкодує, — махнув рукою Симакін.
6 травня, 13.03
Старший слідчий карного розшуку Володимир Кононов, який тільки-но виконав блискучу комбінацію і вже смакував перемогу, бо збирався заматувати білого короля, швидко натис на кнопку годинника, що фіксував час супротивника.
Пельш розлючено обхопив чубату голову руками і заглиблено вивчав позиції. Ганебна капітуляція була неминуча. Безпристрасна, як сама механіка, стрілка шахового годинника торкнулася червоного до прапорця.
Кононов, безтурботно посвистуючи, демонстративно дивився по сторонах. Він наперед знав, якими будуть дії супротивника, тому поводився стримано.
У передпокої задзвонив телефон.
Кононов устав і підійшов до апарату, а Пельш залишився на місці пожинати плоди своєї геніальності.
«Кононов… Зрозумів, товаришу полковник… Слухаюся, товаришу полковник… Одну хвилину, візьму ручку…»
Він швидко обминув згорбленого супротивника і підійшов до секретера, узяв папір, ручку і повернувся до телефону.
«Записую… Як? С-и-л-і-н? Лева Гумильова? Та зрозумів… Усе, їду, товаришу…»
Повернувшись і зустрівшись з безневинним поглядом свого супротивника, Кононов цинічно вилаявся.
— Партію доведеться відкласти. Ні до кого, окрім мене, Жеглов не зміг дозвонитися.
— Що вдієш, — з удаваним розчаруванням простогнав Пельш, — робота-а-а. Але стосовно Олени, сподіваюся, договір залишиться дійсним? — скоромовкою запитав він.
— Та звичайно, ну й ловелас же ти. Я ще подзвоню, однак, гадаю, до десятої можеш мене не чекати. Чиста білизна сам знаєш де. Сметанка в холодильнику, — кинув Кононов, уже зав’язуючи шнурівки.
Пельш відповів йому гучним іржанням.
6 травня, 13.30
Михайло вів машину обережно, як партнерку в жагучому аргентинському танго — плавно і віртуозно обминав вибоїни, галантно пригальмовував перед «зебрами», на другу смугу не пхався, хоча набитий автобус з купою нав’ючених фазендейро перед ним давав максимум сорок, ну, може, сорок п’ять. Михайло, звичайно, міг натиснути на газ, міг без особливих проблем їхати по місту зі швидкістю за вісімдесят. Водив він просто чудово, так само добре, як і танцював, як умів подобатися жінкам — але навіщо летіти стрімголов, коли поспішати нема куди? Навіщо мчати, коли необхідно бути гранично зібраним, коли все потрібно як слід обміркувати й зважити. «Може, покурити»?
У пачці телімпалася остання цигарка. Усміхнувшись, він згадав, як Марина долучала його до таїни куріння за кермом, учила почувати себе так само розкуто, як і в ліжку. Йому було двадцять три, їй, мабуть, вісімнадцять. Вік жінки, такої як Марина, — завжди вісімнадцять. «Поводься природно, і все, — говорила вона, — більше не потрібно нічого. Твоя підсвідомість усе знає краще за тебе».
«Що ж знає вона зараз?» — розмірковував Михайло, спостерігаючи за рухом автобуса, що дратував не стільки повільністю, скільки ще позаторішнім брудом бортів.
Михайло, як і Марина, не терпів неохайності, сірості, застарілості.
«Що? Моторошність мовчання? Убивцю чи того, хто гірший за ката? Я полишив минуле нізвідкіля і їду в безвісне нікуди, мені страшно, але цигарка не тремтить у моїх руках, я поводжуся природно?»
Повернувши до себе дзеркальце, Михайло побачив дивну маску. Такі обличчя, мабуть, бувають у мерців, смертників і тих, хто півгодини тому втратив кохану жінку.
«Це скидається на збочення і нагадує поцілунок з дияволом і я, напевно, мав би ридати, битися в конвульсіях або врізатися в перший зустрічний КаМАЗ чи в смердючий зад того автобуса?»
Цигарка обпекла пальці. Підскочивши на каналізаційному люку, жигулі смикнулися вправо. Михайло, який геть-чисто забув про дорогу, зрозумів, що його некваплива їзда — звичайнісінький напад істерії, загнаний усередину, і якщо негайно не подзвонити в міліцію, то він розіб’ється, навіть якщо їхатиме на мінімальній швидкості.