І будуть люди

Або іще: я вже стара, сил катма, хата за молодою хазяйкою аж голосить. Та хіба тільки хата. Он і город, і порося, і корівка, і кури — всьому треба лад дати, за всім доглянути. Хіба раз заводила з ним про це розмову? Бачиш сину, яка я вже немічна стала, як що, так і вилежую, а хазяйству ж руки робочі потрібні. Молоді, справні руки. Ти б уже мені хоть сказав, до кого думаєш старостів засилати.

Витріщиться так, мовби бог його зна яку дурницю і ляпнула: „Яких іще старостів! Тут он хоровий гурток організовувати треба, а ви із своїми старостами!..“ Гарнізовуй, кажу, що собі хочеш, а про свою стару матір теж не забувай. Думаєш ти женитися чи отак лобурякою й доходишся, поки тебе всі дівки оминати стануть? „Не думаю, — каже, — зараз не думаю. І не вмовляйте мене, мамо, й не просіть, бо зараз нізащо не женюся!“ А коли ж? — питаю. Коли ж?! „Після світової революції. От як звільнимо пролетарів усього світу од буржуйських кайданів, отоді я вам і приведу в хату невістку“. Еге ж, приведеш, приведеш… Приведеш, тіки не в хату, а хіба на мою могилу… А він тіки сміється. А він ще й співає: „Ми раздуєм пожар міровой!“ Дуй, дуй, кажу, сину, тіки дивися, щоб губи собі не обпік! Вогонь, сину, такий: палить, куди вітер повіє. Та й кому вони милі, всі оті пожари! Тутечки одна хата загориться — од страху серце заходиться, а ти увесь світ хочеш спалити… Ще дужче регоче, шалапута!.. „То, мамо, не такий пожар буде: в ньому тіки буржуї погорять!..“

І що воно за діти такі повелися: ані тобі пошани, ані страху божого! Ходять як оглашенні, не слухають ні батька, ні матері. Не доведи господи, іще й невістку отаку приведе! Кручену-верчену, що їй тіки пожари у порожній голові і густимуть. Тоді вже напалять. Розведуть тутечки таке, що й на мені шкіра горітиме.