І будуть люди
- Автор: Димаров Анатолий Андреевич
- Год: 1977
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «І будуть люди». Краткое содержание книги:
Вони й зараз лежать, притулившись одне до одного, розморені любовною грою.
— Ти нікуди од мене не підеш! — наказує Віронька.
— Я повернуся.
— Не хочу, щоб ти кудись ішов! — заперечує вона та й надуває ображено губки. — Тебе можуть… можуть убити… Що я робитиму без тебе?
— Не вб’ють. Коли до цього не вбили, то тепер уже не вб’ють…
— А коли ти на мені женишся?
— Як знову стану хазяїном…
Далі вони лежать мовчки, слухаючи, як шурхотить тихенькою мишкою дощик, навіваючи сон. І вони, може, й поснули б, коли б не наглий стукіт у двері:
— Батюшко, відчиніть!
Микола скочив, немов на пружинах. Заметався по горищі, одягаючись, люто засичав до Віроньки, коли та потяглася до нього руками:
— Лежи! Прийдуть — скажеш, що спала сама…
І Віронька, пронизана страхом, впала знову на постіль.
А в двері вже гатили, мабуть, прикладами:
— Хазяїни, поглухли, чи що?!
Клацнули двері, стривожений голос о. Діодорія:
— Хто там?
Микола затамував віддих.
— Це я, голова, — донеслося знадвору. — Відчиняйте!
Отець Діодорій довго возився з запорами.
— Зараз, зараз! Заїло, прости мене, господи! — голосно примовляв він.
«Щоб я почув», — здогадався Микола. Тримаючи в одній руці пістолет, а в другій — чоботи (речовий мішок уже за плечима), він підкрався до чорного отвору, наставив вухо.
Отець Діодорій відчинив нарешті двері, і відразу ж до сіней увірвався сліпучий сніп світла. Ударив о. Діодорію в лице, обмацав його з голови до ніг, занишпорив по закутках, і хтось суворий наказав:
— Веди до хати!
Миколі не треба було нічого більше пояснювати. Тихенько виліз на дах. Босі ноги так і поїхали по слизькому залізу, але він утримався, почав дертись угору, до димаря. А тим часом у великій просторій світлиці допитували о. Діодорія. Той затявся на своєму; нікого стороннього в нього немає, хоч перетрусіть все подвір’я — нікого не знайдете.
До кімнати один по одному заходили бійці, коротко доповідали:
— В коморі нічого немає.
— В погребі не знайшли…
Тоді Ляндер спитав, впиваючись поглядом в о. Діодорія:
— Може, й на горищі нікого нема?
Отець Діодорій помітно зблід, але відповідь його була:
— Клянусь богом — нікого немає!
— Що ж, доведеться перевірити, — мовив Ляндер. — Ану, ведіть нас, показуйте…
Важко, ох, як важко підніматись о. Діодорію по отій риплячій драбині! Творив про себе молитву, щоб Микола втік, щоб його там вже не застали. І зненацька зупинився, обмер: постіль! Лишилися ж подушки, що на них спав Микола!
— Ну, чого став? — запитав його нетерпляче Федько, що дерся слідом.
Підштовхуючи о. Діодорія, Федько, Ляндер і ще один боєць вибралися на горище. В два вогняні ока світять ліхтарики, шастають, нишпорять, і ось уже один із тих ліхтарів добирається до того місця, де була постіль.
Отець Діодорій заплющує очі: «Господи, сотвори чудо! Осліпи їх, господи, не допусти загибелі раба твого вірного!..»
— О, а це що?!
Здивований вигук, що пролунав над самим вухом о. Діодорія, примушує його здригнутися всім тілом. «Все! Знайшли!» Повільно розплющує очі і застигає, онімілий від подиву. Освітлена двома ліхтарями, на постелі Гайдученка лежить його донька. Натягає до самого підборіддя ковдру, блимає осліплими очима.
— Ви як сюди, баришня, потрапили?
В о. Діодорія відлягає од серця: бог почув молитву свого вірного слуги і врятував його в останню хвилину.
— Це моя дочка… — відповідає він за Віроньку, остаточно приходячи в себе. — Моя Віра.
— Але чого вона тут?
— Вона завжди спить на горищі… Влітку спить, — поправляється о. Діодорій.
— Чому ж ви клялися, що тут нікого немає? — все ще досікується Ляндер.
— Бо ви мене так затуркали, що я забув і про рідну доньку.
Тепер о. Діодорій, переконаний в безмежній милості божій до своєї особи, молить його, щоб врятував Гайдученка. «Не за себе молю тебе, господи, за святу нашу справу!..»
Господь і тут не відвернувся од нього: хоч гепеушники перетрусили все подвір’я, але так нікого й не знайшли.
Коли провів їх за ворота, коли замкнув двері і зайшов до хати, примарою став перед ним Микола: мокрий, вибруднений, з пістолетом в одній руці й чобітьми у другій, він все ще, здавалося, не вірив, що смерть пройшла стороною.