Забудь-річка

Могили було ретельно прибрано минулого тижня — бур’яни висапано, старі вінки викинуто на смітник у лісосмузі, огорожі підфарбовано, пил та бруд стерто з мармурових плит. Лише дуже старі або ж самотні закинуті могилки стояли неприбраними, нагадуючи живим, що плодитися та розмножуватися — це не тільки обов’язок перед Богом, але й шанс на те, що тебе вшанують після смерті, що на твій горбочок покладуть крашанку і скажуть «Христос воскрес!».

— Христос воскрес! — сказала Уляна фотографії бабусі і погладила себе по животу, вихваляючись новим досягненням.

— От бачиш, — приєдналася мама. — Твоя онучка зі Степаном вирішили народити тобі іще правнука. Буде хлопчик, новий Шагута. Ми ж Степана тобі вже показували торік.

— Христос воскрес! — хрипко сказав Степан.

Прості дії, які у звичайному житті не помічаєш, тут, на цвинтарі набували особливого значення, особливого ритму. Ну що то воно — повішати віночок, запалити лампадку — кілька секунд. Але насправді — це ціла подія, в якій беруть участь усі: той подає, той поправляє, той переживає, той пасочку кладе, цукерок насипає. А тоді всі разом накривають сніданок на столику біля огорожі. Мама клопочеться, викладаючи страви, Степан відкорковує пляшки, Уляна зливає на руки воду з барильця, Настуня подає рушник.

Попри таку локальну метушню, під час Проводів на цвинтарі панує спокій — це спокій болю, який давно відійшов у минуле, спокій спогадів та міркувань про вічне, які хоч-не-хоч закрадаються у кожну голову. І навіть вигуки збуджених алкоголем людей, що скоро лунатимуть звідусіль, не зможуть порушити цього спокою.

Стукнулися крашанками. Уляна пригубила білого вина, решта хильнули горілочки. А після другої мама почала згадувати — як вони з бабусею жили на Поділлі, як важко тій було самій піднімати дочку на вчительську зарплатню, розповідати про колег-вчителів зі школи, дивакуватих та кумедних — бо саме такі залишаються у пам’яті назавжди.

— Ми сорок сьомий пережили вже на Вінниччині. Я пам’ятаю, що мріяла зловити ворону — вона така жирна ходила, як курка. Пайку вчителям тоді давали, з голоду не пухли, але їсти завжди хотілося. А тут ворона. Я сплела собі мотузочок, зробила петлю і думаю: якщо покласти всередину кілька зернят, вона зайде туди, і тут я її смик — і схоплю. Вкрала у мами кілька пшонин, як зараз пам’ятаю, лежу в кущах і дивлюся на теє пшоно, і так мені шкода, бо краще б сама з’їла.

— Впіймала? — поцікавилася Настуня.

— Де там! Вона спритна була і обережна.

— Бабусю, а хіба ж ворон їдять?

— Ой, маленька, часи тоді такі були, що все їли, якщо впіймали. Це страшне.

— Христос воскрес! — почувся ззаду голос.