Бесплатная библиотека
Читайте книгу на сайте или телефоне
Забудь-річка - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com

Забудь-річка

Электронная книга - «Забудь-річка». Краткое содержание книги:

Троє молодих людей завдяки гримасі долі потрапляють на війну під одним іменем — Степан Шагута. Комсомолець воює у дивізії «Галичина», син офіцера УНР — у Червоній армії, а польський жовнір — в УПА.
Багато років по тому випадково зустрічаються двоє їхніх нащадків і між ними спалахує кохання. Герої ведуть родинне історичне розслідування трьох доль, які переплуталися і стали фактично однією потрійною долею — долею українця у Другій світовій війні.
Назва роману походить від старого язичницького символу — Забудь-річки, що розділяє світ живих та світ мертвих. Саме така Забудь-річка протікає між поколіннями у кожній українській родині.
ISBN 978-966-8659-77-5
© Нора-Друк, 2016
1 ... 195 196 197 198 199 200 201 202 203 ... 209
Перейти на страницу:

За роздумами та цвіріньканням Настуні пролетіла дорога, і попри те, що виїхали не рано, приїхали не пізно. Мама зустріла своєю звичною метушнею та накритим столом. Вона все позирала на Улянин живіт, що вже помітно випинався над джинсами, і зітхала якимось своїм думкам.

— А як твій Степан щодо цього? — наважилася все-таки запитати, коли після вечері жінки усамітнилися на кухні.

— Цього? — Уляна із задоволенням погладила себе по животу. — Нормально. Він мене береже. Іноді аж занадто.

Мама знову зітхнула:

— А про одруження не думали?

Тепер уже зітхнула Уляна:

— Мамо, ну що ти знову починаєш? Живемо разом у його квартирі, Настуню він прийняв, тепер осьо ще дитина буде, ну чого тобі не вистачає?

— Та все-таки якось ненадійно воно.

— А у тебе було надійно? Зі штампом в паспорті, і що з того?

Мама не відповіла, сховавши зітхання за дзвоном тарілок, які складала у раковину. Ну що тут поробиш? Раніше Уляна обурилася б такій розмові, а зараз, маючи дочку-школярку, вона вже не так гостро сприймала надмірну материнську турботу. Мабуть, скоро вже й сама почне пиляти Настуню. Тьху ти!

На ранок, як і годиться, разом пішли на цвинтар. Мама дорогою все заглядала до сумок, перевіряючи, чи не забулася чого. Настуня весело цвірінькала, тримаючи в руках лампадку. З усього міста люди стікалися до цвинтарних воріт із квітами, вінками, торбами, святково вдягнені, виступали неспішно, причетні до спільного важливого дійства.

— Христос воскрес! — віталися одне з одним.

— Христос воскрес! — вітали своїх предків.

Могили було ретельно прибрано минулого тижня — бур’яни висапано, старі вінки викинуто на смітник у лісосмузі, огорожі підфарбовано, пил та бруд стерто з мармурових плит. Лише дуже старі або ж самотні закинуті могилки стояли неприбраними, нагадуючи живим, що плодитися та розмножуватися — це не тільки обов’язок перед Богом, але й шанс на те, що тебе вшанують після смерті, що на твій горбочок покладуть крашанку і скажуть «Христос воскрес!».

— Христос воскрес! — сказала Уляна фотографії бабусі і погладила себе по животу, вихваляючись новим досягненням.

— От бачиш, — приєдналася мама. — Твоя онучка зі Степаном вирішили народити тобі іще правнука. Буде хлопчик, новий Шагута. Ми ж Степана тобі вже показували торік.

— Христос воскрес! — хрипко сказав Степан.

Прості дії, які у звичайному житті не помічаєш, тут, на цвинтарі набували особливого значення, особливого ритму. Ну що то воно — повішати віночок, запалити лампадку — кілька секунд. Але насправді — це ціла подія, в якій беруть участь усі: той подає, той поправляє, той переживає, той пасочку кладе, цукерок насипає. А тоді всі разом накривають сніданок на столику біля огорожі. Мама клопочеться, викладаючи страви, Степан відкорковує пляшки, Уляна зливає на руки воду з барильця, Настуня подає рушник.

Попри таку локальну метушню, під час Проводів на цвинтарі панує спокій — це спокій болю, який давно відійшов у минуле, спокій спогадів та міркувань про вічне, які хоч-не-хоч закрадаються у кожну голову. І навіть вигуки збуджених алкоголем людей, що скоро лунатимуть звідусіль, не зможуть порушити цього спокою.

Стукнулися крашанками. Уляна пригубила білого вина, решта хильнули горілочки. А після другої мама почала згадувати — як вони з бабусею жили на Поділлі, як важко тій було самій піднімати дочку на вчительську зарплатню, розповідати про колег-вчителів зі школи, дивакуватих та кумедних — бо саме такі залишаються у пам’яті назавжди.

— Ми сорок сьомий пережили вже на Вінниччині. Я пам’ятаю, що мріяла зловити ворону — вона така жирна ходила, як курка. Пайку вчителям тоді давали, з голоду не пухли, але їсти завжди хотілося. А тут ворона. Я сплела собі мотузочок, зробила петлю і думаю: якщо покласти всередину кілька зернят, вона зайде туди, і тут я її смик — і схоплю. Вкрала у мами кілька пшонин, як зараз пам’ятаю, лежу в кущах і дивлюся на теє пшоно, і так мені шкода, бо краще б сама з’їла.

— Впіймала? — поцікавилася Настуня.

— Де там! Вона спритна була і обережна.

— Бабусю, а хіба ж ворон їдять?

— Ой, маленька, часи тоді такі були, що все їли, якщо впіймали. Це страшне.

— Христос воскрес! — почувся ззаду голос.

1 ... 195 196 197 198 199 200 201 202 203 ... 209
Перейти на страницу:
0
Сюжет
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Атмосфера
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Главный герой
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Общее впечатление
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
Итоговая оценка: 0.0 из 10 (голосов: 0 / История оценок)