Сто років самотності (збірка)
- Автор: Маркес Габриэль Гарсия
- Язык: украинский
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Сто років самотності (збірка)». Краткое содержание книги:
Вас не було вдома, — сказав Херман ніяково.
Нова буря оплесків заглушила його. Полковник збентежився. Пропхався назад, не дивлячись ні на кого, приголомшений оплесками й криками, і вийшов на вулицю з півнем під пахвою.
Все містечко висипало подивитись, як іде полковник, оточений школярами. Великий негр з обмотаною навколо шиї змією виліз на стіл на розі площі й продавав ліки без ліцензії. Гурт людей, повертаючися з пристані, затримався послухати негра. Та коли пройшов полковник з півнем, він перетяг усю увагу на себе. Ніколи ще для полковника шлях додому не тягся так довго.
Він не шкодував. Давно вже тяжкий сон оповив селище, знеможене десятьма віками історії. Сьогодні (ще одна п'ятниця без листа) люди прокинулись. Полковник згадав інші часи. Побачив себе з дружиною й сином під парасолем на виставі, яку не перервав навіть дощ. Згадав керівників своєї партії, ошатних, гладенько зачесаних. Вони під ту музику обмахувались віялами у нього в дворі. До болю чітко ожив у його пам'яті гуркіт барабана.
Він .перейшов на вулицю, що тяглась понад річкою, і там теж у вируванні натовпу впізнав далекі часи виборів. Люди дивились, як вивантажується цирк. З глибини однієї крамнички якась жінка крикнула щось про півня. Полковник, заглиблений у свої спогади, пішов додому, а в вухах у нього все бриніли різні голоси, наче за ним котилась хвиля оплесків з півнячого бою.
Біля хати він обернувся до дітей.
Гайда додому. Хто зайде — вижену ременем. — Тоді замкнув двері на засув і ввійшов до кухні. Дружина вийшла, задихаючись, до спальні.
Його силоміць забрали, — крикнула вона. — Я сказала їм, що не випущу півня з хати, поки жива.
Полковник прив'язав півня до ніжки плити. Перемінив воду в бляшанці. У вухах лунав крик розлюченої жінки.
Вони сказали, що заберуть його навіть через наші трупи, — кричала вона. — Горлали, що півень не тільки наш, а всього селища.
Аж нагодувавши півня, полковник звів очі на перекошене жіноче обличчя. Не дивуючись, він відзначив подумки, що її гнів не викликає в ньому ні докорів сумління, ні співчуття.
Добре зробили, — сказав він спокійно. І, нишпорячи по кишенях, додав з незрозумілою ніжністю: — Півень не продається.
Дружина зайшла за полковником до спальні, їй здавалося, що він жива людина, але наче безтілесна, немовби зійшов з кіноекрана. Полковник дістав з шафи пачку асиґнацій, додав до них гроші, які були в кишенях, порахував і сховав назад у шафу.
Тут двадцять дев'ять песо, щоб віддати кумові Сабасу, — сказав він. — Решту віддам, коли прийде пенсія.
А як не прийде? — запитала жінка.
Прийде.
А все ж, як не прийде?
То не віддам.
Він знайшов нові черевики під ліжком. Вернувся до шафи по картонну коробку, витер підошви ганчіркою і поклав черевики в коробку, як їх принесла дружина у неділю ввечері. Вона не ворухнулась.
Повернемо й черевики, — сказав полковник. — Це ще тринадцять песо моєму кумові.
їх не візьмуть, — сказала вона.
Мусять узяти, — мовив полковник. — Я їх узував лише двічі.
Турки цього не розуміють, — сказала жінка.
Мусять зрозуміти.
А як не зрозуміють?
Тоді нехай не розуміють.
Лягли спати без вечері. Полковник зачекав, поки дружина кінчить молитися, щоб загасити лампу. Але спати не міг. Полковник ще й не сплющив очей, коли вона заговорила спокійним, мирним голосом:
Ти не спиш?
Ні.
Май розум, — сказала вона. — Поговори з кумом Сабасом.
Він повернеться аж у понеділок.
Тим краще, — сказала жінка. — Матимеш три дні на роздуми.
Нема чого роздумувати, — відказав полковник.
Жовтнева сльота змінилася приємною прохолодою.
Прокинулись водяні птахи — бугаї. Полковник знав: їхній крик — найперша ознака грудня. Коли вибило годину, полковник ще не міг заснути. Він знав, що дружина також не спить. Спробував перевернутись на другий бік.
Ти не спиш, — сказала жінка.
Ні.
Вона помовчала хвилину. Потім знов озвалася:
Ми не можемо собі цього дозволити. Подумай сам, скільки це — чотириста песо разом.
До пенсії залишилося вже небагато, — сказав полковник.
Ти це кажеш цілих п'ятнадцять років.
Саме тому вона вже не може довго затриматися.
Жінка замовкла. Але як заговорила знову, полковникові здалося, що вона й не замовкала:
Мені так гадається, що ці гроші не прийдуть ніколи.
Прийдуть.
А як не прийдуть?
Йому забракло голосу на відповідь. Полковник заснув. З першим співом півня він прокинувся. Але знову запав у міцний сон без сновидь, без докорів сумління. Коли прокинувся, сонце вже стояло високо. Дружина спала. На дві години пізніше, ніж звичайно, полковник методично зробив усе, що робив ранками, й почав чекати дружину, щоб снідати.