Сяйво [calibre 1.15.0]

Він завернув праворуч і застиг, серце важко гупало йому в грудях. Йому гаряче обдувало щиколотки. З вентиляційних решіток, звичайно. Це, мабуть, татів день обігріву західного крила і

(«Ти згадаєш те, про що забув твій батько»)

Що ж воно таке? Він майже здогадувався. Щось, що може врятувати його і маму? Але Тоні сказав, він мусить зробити це сам. Що ж воно таке?

Він присів під стіною, відчайдушно намагаючись думати. Це було так важко… готель не припиняв спроб пролізти йому в голову… той образ темної, зсутуленої постаті, що вихає з боку в бік молотком, довбучи шпалери… вибиваючи клуби вапняного пилу.

— Допоможи мені, — мурмотів він, — Тоні, допоможи мені.

І раптом він усвідомив, що готель огорнувся зловісною тишею. Дзижчання того мотора припинилося,

(«мабуть, не було справжнім»)

і звуки вечірки припинилися, залишився лиш вітер, що безупинно вив і ухкав.

Раптом задеренчав, оживши, ліфт.

Він ішов вгору.

І Денні знав, хто — що — в нім піднімається.

Він підхопився на рівні, видивляючись дикими очима. Паніка стиснула йому серце. Чому Тоні послав його на третій поверх? Він тут у пастці. Усі двері тут замкнені.

Горище!

Там є горище, він знав. Він піднімався сюди з татом того дня, коли тато там розставляв пастки для пацюків. Через пацюків він тоді не дозволив Денні піднятися туди разом з ним. Він боявся, що вони покусають Денні. Але ляда, яка веде на горище, міститься в стелі останнього короткого коридору в цьому крилі. Там, притулена до стіни, стоїть жердина. Тато тоді штовхнув ляду тією жердиною, почулося деркотливе рипіння противаг, і ляда пішла вгору, а донизу опустилась драбина. Якщо він зуміє залізти туди і затягнути за собою драбину…

Десь за лабіринтом коридорів позаду нього зупинився ліфт. Потім з металевим брязканням відсунулася решітка. А тоді голос — тепер не у нього в голові, а натомість жахливо справжній — почав гукати:

— Денні? Денні, ходи-но сюди на хвилинку, ти де? Ти трохи нашкодив, і я хочу, аби ти вийшов і прийняв кару, як справжній чоловік. Денні? Денні!

Слухняність так сильно в’їлася в нього, що Денні дійсно зробив два мимовільних кроки на звук того голосу, перш ніж зупинитися. Його пальці зібралися в кулаки, притиснуті до боків.

(«Несправжній! Фальшива личина! Я знаю, що то таке! Зніми з себе маску!»)

— Денні! — заволало воно. — Виходь сюди, ти, щеня! Виходь сюди і прийми це, як справжній чоловік!

Гучне глухе «гах» — це молоток врізався в стіну. Коли той голос знову проревів його ім’я, то вже з іншого місця. Воно підібралося ближче.

Полювання розпочалося в світі реальних речей.

Денні побіг. Ступаючи беззвучно по товстому килимі, він біг повз замкнені двері, повз шовкові взірчасті шпалери, повз вогнегасник, що висів біля рогу на стіні. Він завагався, а потім пірнув у останній коридор. У кінці його не було нічого, окрім наглухо замкнених дверей, і бігти більше не було куди.