Беладонна. Любовний роман 20-х років
- Автор: Донченко Олесь Васильевич, Ванченко Петро
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Темпора
- ISBN: 978-617-569-268-4
- Жанр: Современные любовные романы
Электронная книга - «Беладонна. Любовний роман 20-х років». Краткое содержание книги:
Ната Галан дуже погано вчиться. Нецікаво їй це все. Вона вже давно мріє про «замужжя», про затишний сімейний куточок. Прізвище її буде Шульжак. Чоловік стрункий, у синьому галіфе, в високих чоботях і з надто низьким чолом, що аж неприємно дивитись. Він це знає, і тому ніколи майже не скидає з голови свого англійського картуза з дрібнесенькою п’ятикутною зіркою. Шульжак гордо ходить. Ні на кого не дивиться. Власне, дивиться всім понад головами. Колись служив у війську. Тепер учиться в ІНО разом із Натою і тому, що Наті подобаються «воєнні», він не скидає військову одежу. Трохи нуднувато, що Шульжак студент, але це ж не довіку, це не так важливо, головне те, що Шульжак її любить. Коли Ната його бачить, то вся червоніє і їй іноді нудно вчитись. Ах, коли б швидше заміж. Ната крадькома бере в матері духи, пудру, різні мазі. В неї дуже білі брови. Це нікуди не годиться. Вона їх підфарбовує, підводить чорним під очима і стає трохи доросліша, серйозніша, краща. Вова дратується.
— Нато, ти вже переродилась? З білої на чорну? А тобі пасує. Для кого це ти так?.. Ти б іще вуса собі причепила, чи пак намазала…
Ната злиться.
— Якого ти чорта? Що тобі таке? Яке твоє діло? Чого ти заїдаєшся, як той гад? Ти б побіг до своєї коханої… Там он тебе наймички ждуть, а ти сидиш і тут гризешся… — І Вові згадується Кароліна. Вона живе у Тосі. Вона полюбила свою рябооку подругу Тосю. Вона чула й бачила, як Тося грає на піаніно. Кароліна дуже любить слухати музику. Тося грає краще, ніж Ната. Колись у клубі міліції Тося взяла й заграла. Кароліна вийшла із клубу й давай собі плакати.
Тося — повія, але тому, що бідна й хоче піаністкою бути, вона збирає собі гроші таким ганебним заробітком. У Тосі вже є триста карбованців. Іноді вона нічого цілий день не їсть або живе одною таранькою, а гроші збирає. Бідна Тося, живе в якомусь підвальному темному коридорі в аршин ширини й півтора сажня довжини, з малесеньким вікном на вулицю. Це вікно заліплене всяким брудом, харкотинням, брудним папером, кінськими кізяками з вулиці. Кароліна казала Вові: в отаких умовах нехай би Ната повчилася грати на піаніно. Вова був у Тосиній кімнатці. Він ходив уже до Кароліни. Тося його зве фраєром. Вова вже знає, що Кароліна, крім його, має й інших фраєрів. Тося привчила, примусила. Така вже вона, Кароліна.
Ната примусила Вову згадати цих двох дівчаток, і йому їх стало трохи шкода. Йому уявилася Каролінина перша ніч у парку. Він підіслав зграю безпритульних, щоб легше одчепитись од Кароліни, як, чого доброго, Кароліна родить… Йому, Вові, згадалася Тося зі своїми пухлими од сліз рябими очима, як він украв у неї триста карбованців.
У церкві святого Антонія урочисто, блаженно й якось лячно. Люду повно. Ліворуч — жінки, праворуч — чоловіки. Над головами, як голубе шатро, розмальована іконами баня. Низько й важко на золотому ланцюзі звисає в сотні свічок лампада, що нагадує величезну золоту медузу. З вівтаря виходить у золотій рясі й у шапці, як догори дном відро, священик. Побожно затягнув якусь молитву й замахав кадильницею. Потім моторно, як злодій, пройшов поміж людей, лишаючи за собою хмарки ладанного диму. Далі зупинився біля своєї кафедри, розіклав на ній Євангелію, щось незрозуміле бурмотів під акомпанемент півчих. Люди покірливо нахиляли голови аж до землі, як перед володарем світу, і ворушили губами. Кожен щось мимрив то дуже тихо, то вголос, і знову затихав, наче казав якусь таємницю, яку нікому не треба знати, окрім Бога. Позгиналися люди в покорі невідомому, поскручувались удесятеро, або рачкують по підлозі, відбиваючи Богові чолом. Священик із притиском галасує із Євангелія щось незрозуміле, півчі підхоплюють його слова, й котиться луна по церкві лагідна, дзвінка й впливова. Свічки й свічки. Мигають, гойдають золотими язичками од подиху людського, від зітхання та од трагічної урочистої луни церковних пісень… Купують люди свічки, ставлять, запалюють, і збільшується світло, ятриться вогонь, розгоряється. Помічає це піп і ще з більшим завзяттям галасує.
Костянтина Галана хтось штовхнув у плече. Він навіть не озирнувся. Він знає, в чому річ. Він тільки підвів до плеча свою руку, взяв свічку, що хтось передав, і поставив її перед себе за упокій душі чиєїсь. Але той, хто передав, був невдоволений. Він штовхнув Галана і сказав пошепки:
— Ви не туди поставили… Поставте, пожалуста, святій Богоматері Троєручиці.
Галан побожно слухається. Бере свічку од святого Афонія і тулить її Богоматері Троєручиці.
Далі Галан стає на коліна, вдарив чолом, склавши руки на грудях, і молитовно закотив очі догори, мимрив товстими губами якусь молитву, і в окулярах миготіла тисяча свічок, наче в двох кружалках ворушилося або варилося золото. Галан швидко замахнув рукою нижче бороди і наче зняв із душі камінь, бо відбув, одмолив свої гріхи. Вільно й певно пройшовся до вівтаря. Поцілував Євангелію, руку священика, а священикова рука всунула йому в руку якогось папірця.