Правда про справу Гаррі Квеберта

— Те саме, що й на останній сторінці «Початків зла», — пояснив Келлерґан.

Я кивнув. Я впізнав текст. Я був ошелешений.

— Чи давно ви знаєте, що Гаррі й Нола листувалися? — запитав Ґегаловуд.

— До мене це дійшло кілька тижнів тому. В супермаркеті мені трапилися «Початки зла». Їх щойно повернули в продаж після заборони. Не знаю чому, але я придбав книжку. Мені треба було прочитати її, щоб спробувати зрозуміти. І в мене дуже швидко зринуло відчуття, наче декотрі фрази я вже десь читав. Пам’ять — страшна річ. А потім подумав і раптом збагнув: то були ті листи, що я знайшов у Нолиній кімнаті. Я не торкався до них тридцять років, та десь у пам’яті вони мені закарбувалися. Я їх перечитав, і все зрозумів… Через той клятий лист, сержанте, моя донька збожеволіла від горя. Може, Лютер Калеб і вбив Нолу, та для мене Квеберт винен не менше: якби не той напад, вона, може, не втекла б із дому і не зустріла Калеба.

— Ось чому ви приїздили до Гаррі в мотель… — сказав Ґегаловуд.

— Так! Я тридцять три роки думав собі, хто ж написав ті проклятущі листи. А відповідь, виявляється, лежала у всіх бібліотеках Америки. Я подався до мотелю «Морський берег», і ми посварилися. Я був такий розлючений, що поїхав додому по рушницю, так коли повернувся, він уже втік. Гадаю, я його вбив би. Знав, що дівчинка хвора, і довів її до краю!

Я витріщив очі.

— Знав? Що ви маєте на увазі?

— Він усе знав про Нолу! Все! — закричав Девід Келлерґан.

— Хочете сказати, він знав про Нолині напади психозу?

— Так! Я знав, що Нола часом ходить до нього з друкарською машинкою. Про все інше, звісно, і не підозрював. Вважав, що знайомство з письменником їй тільки на користь піде. Діялося це під час канікул, то нехай дитина буде при ділі. Аж якось той убогий письменник прийшов до мене сваритися. Бо вважав, що моя дружина її б’є.

— Гаррі приходив до вас того літа?

— Авжеж. У середині серпня. Незадовго до її зникнення.