Правда про справу Гаррі Квеберта
- Автор: Диккер Жоэль
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-358-8
- Переводчик: Леонид Григорьевич Кононович
- Жанр: Криминальные детективы
Электронная книга - «Правда про справу Гаррі Квеберта». Краткое содержание книги:
Твір може зацікавити, зокрема, і молодих письменників, адже автор дає тридцять одну пораду як створити бестселер.
— І що ви зробили?
— Нічого. Промовчала. І нічогісінько не вдіяла. Це сталося в Гемптонсі, в готелі на березі океану, ми поїхали туди на вихідні з подругою та її чоловіком. У суботу надвечір я пішла прогулятися. Сама, бо мій чоловік сказав, що стомився. Повернулась я набагато раніше, ніж планувала. Зрештою, гуляти самій невелика втіха. Пішла у номер, відчинила двері магнітним ключем і побачила їх у ліжку. Він розлігся на ній, найближчій моїй подрузі. Ті магнітні ключі — просто диво, можна зайти тихенько як мишка. Вони не бачили мене і не чули. Якусь хвилю я дивилася на них, спостерігала, як мій чоловік сіпається туди-сюди, а вона скімлить, мов сучечка. Потім так само нечутно вислизнула з номера, проблювалась у вбиральні внизу і пішла гуляти далі. Повернулася за годину; мій чоловік сидів у готельному барі разом із чоловіком подруги, пив джин і реготав. Я нічого не сказала. Ми разом повечеряли. Я вдала, ніби нічого не сталося. Увечері він завалився спати, сказав, що зморився від неробства. Я знову промовчала. Мовчала півроку.
— І зрештою подали на розлучення…
— Ні. Він покинув мене і пішов до неї.
— Ви шкодуєте, що нічого не вдіяли?
— Весь час. Щодня.
— Тоді мені треба діяти. Ви ж саме це хочете сказати?
— Так. Дійте, Маркусе. Не будьте обдуреною дурною гускою, як я оце.
Я всміхнувся.
— Денізо, ви хто завгодно, тільки не гуска.
— Маркусе, що сталося минулого тижня? Про що ви там дізналися?
За п'ять днів до того
31 жовтня професор Гідеон Алканор, один із провідних фахівців з дитячої психіатрії Східного узбережжя і добрий приятель Ґегаловуда, підтвердив те, в чому вже не було сумнівів: у Ноли був серйозний психічний розлад.
Наступного дня після повернення з Джексона ми з Ґегаловудом вирушили до Бостона, і Алканор прийняв нас у своєму кабінеті в бостонській дитячій лікарні. Ознайомившись із попередньо надісланими даними, він вважав, що можна діагностувати дитячий психоз.
— Що це означає, якщо в загальних рисах? — нетерпляче запитав Ґегаловуд.
Алканор зняв окуляри і довго протирав їх, наче обдумуючи те, що хотів сказати. Аж раптом обернувся до мене.
— Це означає, що, на мою думку, ви, пане Ґольдмане, маєте рацію. Я прочитав вашу книжку кілька тижнів тому. З огляду на те, що ви змальовуєте, а також на дані, які надіслав мені Перрі, я виснував би, що Нола часом втрачала зв’язок із реальністю. Певне, під час одного з таких нападів вона й підпалила материну кімнату. Тієї ночі, 30 серпня 1969 року, в Ноли виникли викривлені стосунки з дійсністю: вона хоче вбити матір, але поняття «вбити» тієї конкретної миті для неї нічого не означає. Вона вчинила дещо, та змісту його не усвідомлювала. На цю первинну травму потім наклався епізод із вигнанням злого духа, адже згадки про нього могли цілком спровокувати роздвоєння особистості, часові «перемикання», коли Нола раптом перетворювалася на свою матір, яку сама ж і вбила. І тут усе ускладнюється: втрачаючи зв’язок із реальністю, Нола цілком опиняється у полоні спогаду про матір і про свій страшний учинок.
Якусь хвилю я намагався осмислити почуте.
— Ви хочете сказати…
Алканор кивнув, не давши мені закінчити фразу.
— На стадії декомпенсації Нола била сама себе.
— А що могло спровокувати напади? — встряв Ґегаловуд.
— Гадаю, серйозні емоційні перепади — стресові ситуації, глибокий смуток. Те, що ви й змальовуєте в своїй книжці, пане Ґольдмане: зустріч із Гаррі Квебертом, у якого вона шалено закохалася, потім його відмова, через яку вона навіть намагалася накласти на себе руки. Картина, сказати б, майже хрестоматійна. Коли емоції б’ють через край, настає декомпенсація. А як настає декомпенсація, Нола бачить матір, яка карає дівчинку за те, що вона вчинила з нею.
Усі ті роки Нола та її мати були неподільні. Нам треба було здобути підтвердження в Келлерґана, тож у суботу, 1 листопада 2008 року, ми поїхали на Террас-авеню цілою делегацією: Ґегаловуд, я і Тревіс Довн; йому ми розповіли про те, що дізналися в Алабамі, й Ґегаловуд попросив піти з нами, щоб підбадьорити Девіда Келлерґана.
Відчинивши двері й побачивши нас, чоловік заявив:
— Мені нема чого вам сказати. Ні вам, ні комусь іншому.
— Зате ми маємо дещо сказати вам, — спокійно відповів Ґегаловуд. — Я знаю, що сталося в Алабамі в серпні 1969 року. Знаю про пожежу і про все.
— Нічого ви не знаєте.
— Вислухай їх, — сказав Тревіс. — І впусти нас, Девіде. Розмовляти краще в хаті.