Історія України-Руси. До року 1340

Може бути — з сьвідомости хиб, звязаних з системою грошевих кар, а далеко скорше й правдоподібнїйше — просто через призвичаєннє до візантийської системи застрашення острійшими карами, головно карами на тїлї, — вище духовенство пробувало вплинути на реформу руської системи кар. Лїтописне оповіданнє каже, що під впливом епископів Володимир запровадив був кару смерти для „розбійників”, себто судячи по уживанню сього слова в Р. Правдї — взагалї для сьвідомих убийць. Одначе ж ся система не прийняла ся; хоч ми від ібн-Даста нпр. знаємо про істнованнє кари смерти на Руси давнїйше, але при кінцї Х і на початку XI віку вона очевидно вийшла з уживання і здавала ся вже невідповідною. Лїтописне оповіданнє про Володимира каже, що та новозапроваджена кара смерти була слїдом знесена — під впливом суспільности й з огляду на фіскальні мотиви — на дохід від викупів 50).

За Ярослава, здаєть ся, знову була проба запровадити кару смерти. Се з усякою правдоподібністю виходить із звісток Р. Правди про знесеннє кари смерти Ярославовими синами в двох справах: за сьвідоме убийство і коли холоп ударить свобідного 51); правдоподібно, сими випадками кара смерти не обмежала ся, тільки Правда згадує сї лише.

Але й на сей раз кара смерти була знесена дуже скоро — Ярославичами по смерти батька. В справах за убийство вони завели викуп, в справах про удар холопа — кару на тїлї, коли він показував ся винним; ся кара, правдоподібно, була піддана візантийською практикою. Друга запозичена з візантийського права кара (заведена може намість Ярославової кари смерти в деяких випадках) був „потокъ и разграбленіє”; як сказано уже, її дуже правдоподібно об'ясняють як Візантийське „relegatio publicatis bonis”. Ся кара в Правдї XII в. визначена за сьвідоме убийство (на разбои безо всякыя свады), за крадїж коний і за запаленнє двора або гумна 52). В перших двох випадках великість кари зрозуміла, третїй здавав ся дослїдникам загадковим супроти істновання далеко лекшої кари за крадїж худоби з хлїва (3 гр.); для зрозуміння пригадаємо тут ненависть і особливу суворість наших людей з конокрадами: правдоподібно, тут іде мова про спеціалїстів від крадїжи коний 53). При сїй карі з майна провинника попереду нагороджала ся шкода покривдженому, решта йшла до княжого скарбу 54). Як виглядав на практицї „поток”, не знати; він значить властиво вигнаннє, але в дїйсности для звичайних, не полїтичних провинників його заступала часом, а може й звичайно неволя: про поверненнє в неволю за провину каже смоленська умова з Нїмцями 55).