Історія України-Руси. До року 1340
- Автор: Грушевский Михаил Сергеевич
- Серия: Історія України-Руси #3
- Год: 1993
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Історія України-Руси. До року 1340». Краткое содержание книги:
У третьому томі висвітлюється історія Галичини та Волині від утворення тут держави князя Романа Мстиславовича до загарбання значної частини території Польським королівством, а також становище Наддніпрянщини за умов панування золотоординських ханів.
В Руській Правдї, окрім кари по тїлу, Візантийське джерело з певною правдоподібністю вказано ось для яких постанов: ограниченнє права забити злодїя на місцї вчинку тільки тим разом, як би злодій не давав ся 20)- се виводять з постанови Пятокнижия, що увійшло в Візантийське право; „поток і розграбленнє” Р. Правди уважають за relegatio publicatis bonis візантийського (римського) права. Є близькі анальоґії з візантийським правом в постановах Р. Правди про опіку; візантийський вплив добачають і в спадщиннім праві Правди, але воно не було ще докладнїйше проаналїзоване з сього боку, а з другого боку фамілїйне право Р. Правди визначаєть ся й дуже виразними ориґінальними (словянськими) прикметами, так що з тими здогадами про візантийські впливи треба бути обережним 21).
Тепер виберемо з самого права де-що, як сказано-те головно, що характеризує тодїшнїй культурний стан Руси (повну систему права подавати в проґраму сеї працї, розумієть ся, не входить).
Почнемо з того, що руське право не знало сучасного подїлу на право карне і цивільне: і в тім і в другім воно знало однаково „обиду” (шкоду, кривду) — термін Правди, що заступає сучасне „переступ, каригідний вчинок”, і „шкоду”, без ріжницї, чи се буде справа карна, чи цивільна шкода по теперішньому 22).
Публичний характер переступу безперечно вже признаєть ся в Правдї Ярославичів і в Ширшій, себто від середини XI в.: се виявляєть ся в тім, що окрім відшкодовання „за обиду” сторонї, платить ся князеви „вира” — за убийство і „продажа” — грошева кара за иньші вчинки, а окрім того істнують иньші кари по рішенню суду, як кара смерти, „поток і розграбленє”. Найдавнїйша Правда не говорить нїчого про виру і продажу, говорить тільки про плату „за голову” і „за обиду”, і се могло-б вказувати, що вона ще не знала плати князю; з другого боку ще за Володимира оповідаєть ся що він перемінив кару смерти на виру, і се робить з сеї справи дуже тяжку загадку, бо-ж прийняти, що Коротка Правда містить постанови з перед-Володимирових часів, дуже тяжко, а з другого боку треба-б припустити, що редактор Найдавнїйшої Правди систематично замовчав про плату князеви 23). У всякім разї про публичні кари злочинцїв ми знаємо вже від Х в. — маємо оповіданнє ібн-Даста про караннє розбійників смертию або засланнєм 24) і лїтописне оповіданнє про Володимирову реформу, а вира безперечно істнувала вже за Ярослава, як бачимо з його такси вирнику.
Субєктом і обєктом карного вчинку право признавало тільки свобідного; „холопів княжих, боярських або чернечих князь продажею не карає, бо вони не свобідні 25), за них мав відповідати їх „господин”. Одначе в деяких точках право відступало від сього погляду на холопа — маємо суд над холопом, що ударив свобідного, і над убийцею холопа; се дальший поступ в нїм.
В оцїнцї вчинку, як і в усїх варварських правах, переважав матеріальний погляд — себто вчинок оцїнював ся по свому результату (шкодї); але й тут одначе, почавши від Найдавнїйшої Правди, бачимо початки суб'єктивної оцїнки — з погляду намислу („злої волї”) і сьвідомости каригідного вчинку. Так уже в Найдавнїйшій Правдї караєть ся замисл удару, що не прийшов до кінця: „коли хто витягне меч, але не вдарить, то платить гривну” (доконаний удар мечем караєть ся відповідно до шкоди карою від 3 до 40 грив.). Особливо ж виразно субєктивна оцїнка вчинку показуєть ся в Ширшій Правдї. Тут розріжняєть ся убийство „на пиру” — себто на підпитку, або „въ свадЂ” — в суперечцї, під впливом афекту, від убийства сьвідомого- „на разбои, без всякыя свады”, що караєть ся далеко тяжше — не викупом, а „потоком і розграбленнєм” 26). В постановах про перехованнє утїкача-холопа або поміч йому виразно уважаєть ся на сьвідомість: чи стало ся се по „закличи на торгу” про втїкача чи нї, чи знав провинник, що холоп сей утїкач, чи нї; і в останнїм разї він не караєть ся зовсїм 27). В крадїжи („татьбі”) розріжняєть ся крадїж „на полї” і крадїж з хлїва або комори (клЂть), і за останню кара далеко вища (60 кун за крадїж з поля, 3 гривни і 30 кун за крадїж з хлїва). Ще далеко більша кара кладеть ся за злісне знищеннє чужої власности: „а кто пакощами конь зарЂжетъ или скотину, то продажи 12 гривенъ” 28). Тут отже бачимо дуже виразно оцїнку степеновання злої волї, завзятя: напруженнє „злої волї” припускаєть ся більше при крадїжи з замкненого місця, нїж з свобідного, а ще більше — при умиснім знищенню чужої власности, а з тим зростає й кара.