Відьмак. Володарка Озера
- Автор: Сапковский Анджей
- Серия: Відьмак #7
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Клуб Сімейного Дозвілля
- ISBN: 978-617-12-3114-6
- Переводчик: Сергей Валериевич Легеза
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Відьмак. Володарка Озера». Краткое содержание книги:
Вони їли, чавкали, брали на хліб рідке масло. Лаялися радо, коли слимаки раз у раз вислизали зі щипчиків. Два кошеняти дико раділи, турляючи та ганяючи по підлозі пусті черепашки.
Запах, що линув із кухні, доводив, що Вірсінг пече другу порцію.
Ярпен Зігрін неохоче махнув рукою, але розумів, що відьмак не відчепиться.
— У мене, — сказав, висмоктуючи черепашку, — і справді нічого нового. Трохи повоювалося… Трохи повладарювалося, бо мене підстаростою обрали. Почну кар’єру в політиці робити. У будь-якій іншій справі висока конкуренція. А в політиці дурень на хабарнику сидить і злодієм поганяє. Легко наверх вилізти.
— Я, — сказав Золтан Хівай, жестикулюючи слимаком у щипцях, — до політики кмітливості не маю. Я водно-парову кузню закладаю разом із Фіґґісом Мерлузо та Марло Брюи. Пам’ятаєш їх, відьмаче, Фіґґса та Марло?
— Не тільки їх.
— Йазон Варда поліг над Яругою, — сухо проінформував Золтан. — Зовсім по-дурному, в одній з останніх сутичок.
— Шкода хлопчину. А Перціфаль Шуттенбах?
— Гном? О, у того все добре. Хитрун, від мобілізації відкрутився, заслонився якимись старезними гном’ячими законами, ніби йому релігія воювати забороняє. І вдалося йому, хоча ж усі знали, що він весь пантеон богів та богинь за маринований оселедець віддав би. Зараз у нього ювелірна майстерня в Новіграді. Знаєш, викупив у мене папугу Фельдмаршала Дуду й зробив із того птаха живу рекламу, навчивши кричати: «Бррриліанти! Бррриліанти!» І уяви собі, воно діє. Гном клієнтів до біса має, повні руки роботи та напханий капшук. Так-так, бо це ж Новіград! Там гроші на вулицях лежать. Тому й ми нашу кузню в Новіграді маємо намір поставити.
— Стануть тобі люди двері гівном мазати, — сказав Ярпен. — Каміння у вікна кидати. І запльованим карликом звати. І ніскільки тобі не допоможе, що ти комбатант, що за них бився. Станеш у тому твоєму Новіграді парією.
— Якось воно та буде, — весело промовив Золтан. — У Магакамі велика конкуренція. І забагато політиків. Нап’ємося, хлопці. За Калеба Страттона. За Йазона Варду.
— За Регана Дальберга, — додав Ярпен, спохмурнівши.
Ґеральт похитав головою.
— Реган також…
— Також. Під Майєною. Сама залишилася стара Дальбергівна. Ах, до дідька, досить про те, досить, нап’ємося! І поспішімо з тими слимаками, бо Вірсінг уже другу миску несе!
Ґноми, послабивши ремені, слухали розповідь Ґеральта про те, як княжий роман Любистка закінчився на ешафоті. Поет удавав ображеного й не коментував. Ярпен і Золтан аж ревіли зі сміху.
— Так-так, — сказав нарешті Ярпен Зігрін, вишкірившись. — Як стара пісенька говорить, «хлоп, що гне сталеві штаби, підкориться волі баби». Кілька чудових прикладів правдивості цих слів зібралося ниньки за одним столом. Золтан Хівай, аби далеко не ходити. Розповідаючи, що в нього нового, забув, певно, додати, що жениться. Скоро, десь у вересні. Щасливу обранку звати Евдорою Брекекекс.
— Брекенріґґс! — чітко виправив Золтан, хмурячи брови. — Починає мене діставати необхідність виправляти твою вимову, Зігріне. А я, знаєш, коли мене щось дістає, можу й ввалити!
— А де шлюб? І коли точно? — примирливо втрутився Любисток. — Питаю, бо, може, зазирнемо. Зрозуміло, якщо запросиш.
— Ще не вирішено, що, де, як і чи взагалі буде, — пробурмотів явно сконфужений Золтан. — Ярпен випереджає факти. Ми ніби з Евдорою й заручені, але чи можна знати, що воно буде? У такі-то, сука, часи?
— Другий приклад бабського всесилля, — продовжував Ярпен Зігрін, — то Ґеральт із Рівії, відьмак.
Ґеральт удавав, що зайнятий слимаком. Ярпен пирхнув.
— Чудом отримавши свою Цірі, — продовжив він, — дозволяє їй поїхати, дозволяє знову розстатися. Знову залишає її саму, хоча як тут хтось слушно зауважив, часи, сука, неспокійні. А все те відьмак робить тому, що хоче так одна жінка. Відьмак усе й завжди робить так, як хоче та жінка, усім відома як Йеннефер із Венґерберга. І якби то відьмак із того ще щось мав. Але він не має. Воістину, як говорив король Дезмод, зазирнувши, як сходив до вітру, до нічного горщика: «Розум не в змозі того осягнути».
— Пропоную, — Ґеральт із примирливою усмішкою підняв кубок, — напитися й змінити тему.
— От-от, — дуетом підтвердили Любисток та Золтан.
Вірсінг приніс на стіл третю, а потім і четверту миску виноградних слимаків. Не забув також, зрозуміло, і про хліб із горілкою. Співрозмовники вже трохи наситилися їдлом, тож нічого дивного, що тости підіймали трохи частіше. І нічого дивного, що до розмов усе сильніше закрадалася філософія.