Відьмак. Володарка Озера
- Автор: Сапковский Анджей
- Серия: Відьмак #7
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Клуб Сімейного Дозвілля
- ISBN: 978-617-12-3114-6
- Переводчик: Сергей Валериевич Легеза
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Відьмак. Володарка Озера». Краткое содержание книги:
— Ні, — швидко перервав його Ґеральт. — Приїде. Скоро. Ну, бородані, розповідайте, що там у вас чути.
— А я не казав? — кинув насмішкувато Ярпен. — Не казав я, Золтане? Повертається з кінця світу, де, якщо вірити пліткам, ходив по коліна в крові, забиваючи драконів та нищачи імперії. А нас запитує, що там у нас чути. Як є — відьмак.
— Чим тут так, — втрутився Любисток, принюхуючись, — смачно несе?
— Обідом, — сказав Ярпен Зігрін. — М’ясцем. Запитай, Любистку, звідки ми те м’ясце маємо.
— Не запитаю, бо знаю той дотеп.
— Не будь свинею.
— Звідки ви маєте те м’ясце?
— Саме прийшло.
— А тепер серйозно. — Ярпен витер сльози, що зронив від сміху, хоча дотеп, правду кажучи, був бородатим. — З їдлом ситуація кризова, як воно по війні буває. М’яса не знайдеш, навіть птиці, з рибою також непросто… Погано з борошном та картоплею, зі стручковими… Ферми спалено, склади пограбовано, ставки спущено, поля пусті…
— Торгівля лежить, — додав Золтан. — Підвозу немає. Функціонують тільки лихварництво та обмінна торгівля. Бачили базар? Серед нездар, що розпродають і вимінюють рештки добра, спекулянти збивають грубу грошву…
— Якщо до всього того ще й неврожай додасться, узимку люди почнуть мерти від голоду.
— Насправді так погано?
— Їдучи з півдня, ти мав минати села та осади. Згадай, у скількох чув гавкіт собак.
— От прокляття, — Любисток ляснув себе в чоло. — Я знав… Казав я тобі, Ґеральте, що там було ненормально! Що чогось бракувало! Ха! Отепер усе на своїх місцях! Собак не було чути! Ніде не було…
Обірвав себе раптом, глянув у бік кухні, що пахла часником та зіллями, а в очах його з’явився переляк.
— Та не бійся, — пирхнув Ярпен. — Наше м’ясце не з тих, що гавкає, нявкає чи кричить: «Змилуйтеся!» Наше м’ясце цілком інакше. Гідне королів!
— Та вже кажи, ґноме!
— Коли ми отримали вашого листа й стало зрозуміло, що зустрінемося саме в Рівії, ми із Золтаном думали, чим би вас здивувати. Придумували ми, придумували, аж від того придумування захотілося нам сцяти, тож відійшли в прибережний вільшаник. Дивимося, а там повно виноградних слимаків. Тож узяли ми мішок і нахапали манесеньких, скільки в мішок влізло…
— Чимало їх від нас повтікало, — покивав Золтан Хівай. — Ми ж бо трохи п’яні були, а вони — диявольськи швидкі.
Обидва ґноми знову аж розплакалися зі сміху від чергового немолодого дотепу.
— Вірсінг, — Ярпен указав на корчмаря, що крутився біля пічки, — знається на приготуванні слимаків, а справа та, треба вам знати, потребує чималого мистецтва. Але ж він справжній кухмайстер. До того, як овдовів, тримав із дружиною трактир у Маріборі з такою кухнею, що сам король до нього в гості ходив. Кажу вам, зараз наїмося!
— А перед тим, — кивнув Золтан, — закусимо свіжокопченим сигом, що на донку ми взяли в бездонних глибинах цього озера. Та поп’ємо сивуху з глибин тутешнього підвалу.
— І розповідь, панове, — нагадав Ярпен, наливаючи. — Розповідь!
Сиг був іще теплим, товстим, пахнув димом із вільхового гілля. Горілка була холодною, аж зуби зводило.
Спершу розповідав Любисток, квітчасто, розлого, барвисто та з відступами, орнаментуючи розповідь настільки красиво й примхливо, що це майже приховувало дурню та вигадку. Потім розповідав відьмак. Розповідав саму правду, а говорив настільки сухо та безбарвно, що Любисток не витримував і раз у раз втручався, за що отримував від ґномів догани.
А потім розповідь завершилася й запанувала тиша.
— За Мільву-лучницю! — Золтан Хівай кахикнув, відсалютував кубком. — За нільфгардця. За травника Регіса, який у своїй хатинці пригостив подорожніх самогоном із мандрагори. І за оту Ангулему, котру я й не знав. Нехай їм земля буде легкою, усім. Нехай мають там, у засвітах, усього багато, чого в цьому світі їм бракувало. Нехай у всі часи живуть їхні імена в піснях та оповідках. Вип’ємо.
— Вип’ємо, — повторили глухо Любисток та Ярпен Зігрін.
«Вип’ємо», — подумав відьмак.
Вірсінг, чолов’яга шпакуватий, блідий та худий, наче тріска, справжнє заперечення стереотипу корчмаря й майстра кухонних арканів, поставив на стіл кошик білесенького й пахучого хліба, а після того — величезну дерев’яну таріль, на якій на підкладці з листя хрону лежали слимаки, шкварчачи та бризкаючи часниковим маслом. Любисток, Ґеральт і ґноми завзято заходилися їсти. Страва була надзвичайно смачна й до того ж незвично кумедна з огляду на необхідність жонглювання дивними щипчиками та виделками.