Гробниця
- Автор: Мосс Кейт
- Серия: Лангедокскіх трилогія #2
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-966-14-0011-4
- Переводчик: Владимир Горбатько
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Гробниця». Краткое содержание книги:
Можливо, вона хоче повідомити Мередіт надзвичайну таємницю, котра змінить все її подальше життя?
— Я знаю про вжиті вами заходи безпеки. Знаю про ваш шлюб, — лагідно мовила вона. — Шкода, що мене тоді з вами не було.
— Леоні, я хотіла… — почала була Ізольда, але на мить замовкла й виправилась. — Ми хотіли тобі про це сказати.
Леоні обійняла її. І вони враз помінялися ролями.
— І знаєш, що Анатоль стане батьком? — спитала Ізольда майже пошепки.
— І про це знаю, — відповіла Леоні. — То є найпрекрасніша річ на світі.
Раптом Ізольда відсахнулася.
— Одначе ти знала й про дуель?!
Леоні завагалася. Вона хотіла була уникнути прямої відповіді, та передумала. Між ними вже й так було надто багато неправди. Забагато руйнівної брехні.
— Так, знала, — зізналась вона. — Виклик на дуель принесли особисто вчора вранці. Денарно та Габіньйо зголосилися допомагати Анатолеві.
Ізольда пополотніла.
— Особисто, кажеш? — пошепки спитала вона. — Отже, він і сюди добувся. Навіть сюди!
— Анатоль не схибить, — мовила Леоні з упевненістю, якої насправді не відчувала.
Ізольда підняла голову й розправила плечі.
— Я мушу піти до нього.
Застукана зненацька такою переміною настрою, Леоні замовкла, похапцем добираючи потрібні слова.
— Вам не можна, — заперечила вона.
Проте Ізольда її наче й не чула.
— Де має відбутися двобій?
— Ізольдо, ви нездужаєте. Це буде дуже небезпечно та нерозумно — іти туди.
— Куди?
Леоні зітхнула.
— До галявини в буковому лісі. Я не знаю точно, де це.
— Там, де росте дикий ялівець. Це та галявина, на якій інколи вправлявся в стрільбі мій покійний чоловік.
— Можливо. Брат мені більше нічого не сказав.
— Мені треба вдягнутись, — рішуче мовила Ізольда, вивільняючи свою руку з руки Леоні.
Леоні нічого не лишалось, як підкоритися.
— Утім, навіть якщо ми підемо зараз і знайдемо це місце, то все одно Анатоль пішов із Паскалем уже понад півгодини тому.
— Якщо ми підемо зараз, то, може, ще встигнемо зупинити поєдинок.
Не марнуючи часу на корсет, Ізольда вдягла сіру прогулянкову сукню й жакетку, швидко взула свої витончені ноги в черевики, так-сяк зав’язала шнурки й побігла вниз. Леоні подалася слідом за нею.
— Чи погодиться його супротивник з результатом? — раптом спитала Леоні, сподіваючись на іншу відповідь, аніж ту, яку почула від Анатоля.
Ізольда зупинилась і розпачливо поглянула на дівчину своїми сірими очима.
— Він… він не є людиною честі.
Леоні схопила її за руку й, бажаючи втішити Ізольду й заспокоїтися сама, спитала:
— А коли має народитись дитина?
На мить очі Ізольди пом’якшали.
— Якщо все буде добре, то в червні. Літня дитинка.
Коли вони крадькома, щоб не почули слуги, пробиралися через залу, Леоні здалося, що навколишній світ набув інших, різкіших і недоброзичливих відтінків. Речі, колись такі знайомі й милі серцю — полірований стіл, фортепіано та накритий гобеленом стілець, у який Леоні сховала знайдений у гробниці аркуш із нотами, — усі ці предмети наче відвернулися від неї. І стали холодними, мертвими й чужими.
На вході Леоні зняла з вішака два важкі садові плащі, подала один Ізольді, другий накинула на себе й відчинила двері. Холодні сутінки обвились довкола її ніг, немов набридливий кіт. Вона зняла з полиці вже засвічену лампу.
— О котрій годині має відбутися дуель? — тихо спитала Ізольда.
— У присмерковий час, — відповіла Леоні. — О шостій.
Вона зиркнула на небесну синь, що вже починала чорніти.
— Якщо ми хочемо встигнути, — сказала Леоні, — то маємо поспішати. Ходімо, хутчіш.
РОЗДІЛ 81
«Я люблю тебе, манюню», — повторив сам до себе Анатоль, грюкнувши за собою дверима. Вони з Паскалем, котрий ніс ліхтар, мовчки пішли в кінець під’їзної алеї, де вже чекав екіпаж Денарно.
Анатоль кивком голови привітався з Габіньйо, який усім своїм виглядом виказував небажання брати участь у призначеному двобої. Шарль Денарно потиснув Анатолеві руку.
— Дуелянт і лікар їдуть на задньому сидінні, — сповістив Денарно, і його голос прозвучав чітко та ясно в прохолодному сутінковому повітрі. — Ваш слуга поїде зі мною на передньому сидінні.
Верх екіпажа був піднятий. Габіньйо й Анатоль забралися всередину. Денарно й Паскаль, який почувався явно незатишно в такій компанії, сіли навпроти. Довгий дерев’яний ящик із пістолями лежав між ними.
— Ви знаєте, де призначено місце, Денарно? — спитав Анатоль. — У просіці в букових заростях у східній частині маєтку.