Мене називають Червоний

— Відразу не потемніє, — грубо відрубав Кара. — Майстер Осман з виколотими зіницями розгледів обрізані ніздрі в коня — можеш мені вірити.

— Бідолаха Заріф-ефенді сказав, що довіряє тільки мені й хоче поговорити.

Та зараз мені було шкода не його, а себе.

— Якщо ти все розповіси, поки не запеклася кров на очах, то вранці востаннє зможеш вдосталь надивитися на світ, — промовив Кара. — Чуєш, дощ уже стих?

— Я запропонував йому повернутися зі мною до кав'ярні, однак відразу побачив, що йому місце наших зустрічей не до вподоби; воно навіть відлякувало його. Так я збагнув, що Заріф-ефенді після двадцяти п'яти років спільноі з нами малярської праці відірвавсь од нас і став чужим. Останні вісім-дев'ять років, одколи як він одружився, я завжди бачив його в малярському цеху, однак навіть не знав, чим він займається… Заріф-ефенді сказав мені, що бачив останню ілюстрацію. На ній — печать тяжкого гріха, який не проститься жодному з нас, тому ми всі горітимемо в пеклі, твердив він. Був схвильований, наляканий. Нагадував людину, яка ненароком скоїла щось непростиме й тепер не знаходить собі місця.

— Що за тяжкий гріх?

Коли я запитав його те ж саме, він здивовано вирячив очі, немов відповідь була відома кожному. В ту мить я подумав, що наш товариш учнівських літ постарів, як і ми. Він розповів мені, що в останньому малюнку нещасний Еніште нахабно використовував метод перспективи. На тій ілюстрації все намальовано так, як бачить око, а не згідно з уявленнями божественного розуму: це стиль європейців. І великий гріх. Другий гріх — зображення халіфа ісламу, нашого падишаха, в один зріст із псом. Третій гріх — на ілюстрації теж в один зріст із падишахом відтворено шайтана, і він привабливий, милий оку. Та найнепростиміша безбожність — це велетенський портрет падишаха, де на обличчі видно найдрібнішу рисочку, — звісно, що зроблено так, аби вкотре підкреслити європейськість малюнка. Так творять ідолопоклонники… Це нагадує портрети, котрі християни виводять на стінах церков і поклоняються їм, бо не вбереглися від язичницьких традицій. Всі ті слова Заріф-ефенді почув від Еніште і завчив їх напам'ять; він вірив, що створення портрета — найтяжчий гріх і що з портретом закінчиться епоха мусульманської мініатюри. Тут він не помилявся. Своїми думками ділився зі мною на вулиці: в кав'ярню ми не пішли, бо Заріф-ефенді сказав, що там ганьблять його осяйність ваїза-ефенді та нашу віру. Ми на хвильку зупинилися, і він, неначе благаючи про допомогу, запитав мене: чи правда все те, що сам говорить, невже ми в безвиході й горітимемо в пеклі? Його каяття переходило в розпач, і він страшенно побивався, але я в якусь мить відчув, що не вірю йому. Він був брехуном, який тільки вдавав із себе прибитого горем.