Мене називають Червоний
- Автор: Памук Орхан
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-3851-7
- Переводчик: О. Кульчинський
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Мене називають Червоний». Краткое содержание книги:
Що саме?
По даху текке досі сумно тарабанив дощ, я походжав сюди-туди й раптом озвався:
— Або нас зрадницьки вб'є наш батько, майстер Осман, або ми зрадницьки — його.
Сказане мною мало під собою тверде підґрунтя й було правдою, а не навпаки, — нас охопив жах, і ми замовкли. Тепер я ще нервовіше метався з кутка в куток і, переживаючи, що зіпсував наш ностальгічний настрій, подумав: роз-кажу-но про те, як Ефрасіяб занапастив душу Сіявуша, і тема зміниться. Таких сюжетів я не боявся. Та чи не краще розповісти про вбивство Хосрова? Але розповідати так, як написано в «Шахнаме» Фірдоусі чи так, як у «Хосрові та Ширін» Нізамі? Оповідь з «Шахнаме» навіває сум: у ній Хосров зі слізьми на очах упізнає вбивцю, коли той проникає в його кімнату! Немов хапаючись за соломинку, шах просить слугу, який стоїть поруч, принести йому воду, мило, чистий одяг і килимок для молитви, бо нібито хоче вершити намаз, а наївний хлопчина, не розуміючи, що господар посилає його привести когось на допомогу, і справді йде по ті речі. Наприкінці цієї сцени «Шахнаме» Фірдоусі з огидою описує самого душогуба, що розкусив наміри батька: він — гладкий, у нього довгі патли й занедбана борода, тхне з рота.
Я походжав туди-сюди, в мене на язиці крутилося безліч слів, хотів розповідати, але, ніби вві сні, не міг вичавити з себе й звуку.
Й ніби вві сні я відчував, як вони втрьох перешіптуються, зиркаючи в мій бік.
Раптом вони навалилися на мене, миттю збили з ніг, і ми всі попадали додолу. Почалася боротьба й товкотнеча, однак тривала вона недовго. Я лежав навзнак, а мої друзі-вороги повилазили на мене.
Один усівся в мене на колінах, другий — на правому плечі. Кара притис мої плечі колінами до підлоги, а задом давив на живіт та груди. Я не міг поворухнутися. Всі ми були збиті з пантелику й тяжко сапали. Я ж згадав ось що.
У мого дядька-небіжчика був уредний син, на два роки старший за мене; сподіваюся, він досі заблукав з якимсь караваном і йому вже давно стяли голову. От що таке заздрість: бачачи, що я освіченіший, розумніший і благородніший за нього, він з будь-якого приводу сварився та бився зі мною, а якщо бійки затіяти не вдавалося, то говорив: «Давай поборемося» — і за хвилину поваливши мене на підлогу, так само розпластавши мої плечі колінами й впившись поглядом мені в очі — як оце зараз Кара, — пускав з рота слину: величезний плювок виростав і повільно опускався на мої очі — я від огиди крутив головою, а він радів і зловтішався.
Кара пригрозив, що мені не вдасться нічого приховати: «Де остання ілюстрація? Зізнавайся!»
Лиш за дві помилки мене гризли та душили лють і сум: не відчувши вчасно, що вони змовились, я ублажав їх теревенями. Завчасу не втік, не подумав, що заздрість приведе їх і сюди.
Кара знову пригрозив: якщо не віддаси останній малюнок, то ми тобі переріжемо горлянку.
Весело. Я міцно стис губи, так, наче, якби відкрив рота, то з нього б вилетіла правда. Та водночас розумів, що виходу в мене немає. Дійшовши між собою згоди, вони оголосять мене вбивцею перед головним скарбничим і вийдуть сухими з води. Єдина надія, що майстер Осман тицьне пальцем на когось іншого, та як би дізнатися, чи правду говорив про нього Кара? Чи можуть вони вбити мене просто тут, а потім зробити винним?
Кинджал був біля мого горла, від чого Кара, не криючись, тішився — це впадало у вічі. Мені вперіщили ляпаса: ну що гострий кинджал7 Ще раз зацідили по обличчі.
Але з того, що відбувається, можна зробити й такий висновок: якщо я нічого не скажу, то зі мною нічого й не трапиться! Це додало мені впевненості. Вони більше не приховували, що ще з учнівських років заздрять мені, бо я впродовж усього життя найкраще накладав фарби, виводив найкращі лінії і творив найдивовижнщіі малюнки, в чому немає сумніву. А я їх і любив за те, що так заздрили. І зараз до вас усміхаюся, мої любі браття.
Один із них — не хочу називати вам цього негідника — палко-палко мене поцілував, наче коханця, за яким нудьгував роками. Решта двоє спостерігали за нами. На пристрасть коханого побратима я теж відповів поцілунком. Якщо вже все наближається до розв'язки, то нехай знають, що бездоганні мініатюри — мої. Знайдіть їх і погляньте самі.
Мій поцілунок у відповідь вивів його з себе, і він з люттю став мене бити кулаками, та ті двоє його стримали. Всі вони розгубилися. Кару ж розізлила їхня товкотнеча. Здавалося, мої побратими лютують не через мене, а тому що їхнє життя виявилося таким куцим, тож тепер вони хочуть помститися цілому світові, всім і кожному.