Метелик

Уже минуло шістдесят годин відтоді, як я вирушив з острова Дьябль. Пересвідчуюсь, що я далеко від моря. В усякому разі, я зачекаю, коли приплив відступить, і сходжу до моря висушитися та трохи зігрітися. В мене більше нема прісної води. Залишилося ще три жмені м’якуша кокосового горіха, який я з насолодою їм і яким натираю свої рани. М’якуш має олію, яка пом’якшує мої опіки. Потім викурюю дві сигарети. Я думаю про Сільвена, цього разу без егоїзму. Чи не варто було мені втікати без друга? Я ж боявся, що сам не зумію дістатись на волю. Тож нічого не змінилося в моєму становищі, тільки великий смуток стискає моє серце, і я заплющую очі, ніби це може завадити мені уявляти сценку загрузання мого друга у твань. Для нього все вже скінчилося.

Я засунув свою торбину в дупло, вийнявши з неї кокосові горіхи. Мені вдається, щосили б’ючи ними об дерево, розбити два горіхи. З’їдаю їхній м’якуш і випиваю з них надто солодку рідину. Море швидко відступає, і я легко йду по болоті до берега.

Сьогодні сонце вельми привітне, а море небачено гарне. Я довго дивлюсь на те місце, де, як мені здається, зник Сільвен. Мої речі» як і тіло, що його я змив морською водою, яка зібралася в одній ямі, швидко висихають. Викурюю сигарету. Ще раз зиркаю на могилку мого друга й, легко ступаючи, повертаюсь у джунглі. Закинувши торбину за плече, повільно заглиблююсь у хащі. За якихось дві години нарешті виходжу на землю, яку ніколи не затоплювало море. Жоден слід внизу на деревах не вказує на те, що сюди доходили морські припливи. Я зупиняюсь тут на постій і відпочину цілу добу. Порозрубую тесаком шкаралущу кокосових горіхів і поскладаю їхній уміст у торбину, щоб можна було їсти, коли мені цього захочеться. Я міг би розвести багаття, але гадаю, що це небезпечно.

Решта дня й ніч минули без пригод. Зі сходом сонця мене будить пташиний щебет. Закінчую виймати м’якуш з горіхів і, закинувши клуночок за плече, рушаю на схід.

А о третій пополудні я знаходжу стежку. Мабуть, нею користуються шукачі природного каучуку або золота. Вона вузька, але чиста, не закидана гілками, — видно, тут часто ходять. Раз у раз натрапляю на сліди віслюка й непідкованого мула. На засохлій грязюці бачу й людські сліди. Йду аж до вечора. Жую м’якуш кокосового горіха, тамуючи голод і спрагу. Час від часу, добре розжувавши м’якуш, змащую цією рідиною, повною олії та слини, губи, кіс і щоки. Повіки на моїх загноєних очах часто злипаються. Тільки-но трапиться нагода, я промию очі прісною водою. В торбі у мене, крім горіхів, лежить брусок марсельського мила, безпечна бритва, дванадцять лез і помазок. Усе добре збереглося.

Тесак я тримаю в руці, але не користуюся ним, бо на стежці перешкод нема. Я навіть помічаю збоку ще майже свіжозрубані гілки. Тут ходять люди, й мені треба бути обережним.

Ці джунглі відрізняються тих, з якими я познайомився під час своєї першої втечі в Сен-Лоран-дю-Мароні. Тут вони двоповерхові й не такі густі, як там. Перша поросль здіймається на висоту п’ять-шість метрів, а склепіння джунглів — більш як на двадцять метрів. Небо видно тільки над стежкою. Ліворуч від неї — суцільна темрява.