Метелик

Друга ніч тягнеться дуже довго. Котра тепер година? Якщо судити по місяцю, що починає опускатися до заходу, вже десь друга чи третя ночі. Позаду п’ять припливів і відпливів, отже, у морі ми тридцять годин. Я промок до кісток, і це пішло мені на користь: холод зовсім прогнав мій сон. Я весь тремчу, але очі в мене тепер не склеплюються. Ноги мої задерев’яніли, і я вирішую підігнути їх собі під сідниці. Підтягтись на обох руках, я зміг сісти на ноги. Пальці на них страшенно змерзли, може, тепер вони піді мною зігріються.

Я сідаю по-турецькому й довго сиджу в такій позі. Намагаюся побачити Сільвена: море яскраво освітлене місяцем. Однак він уже майже над обрієм і засліплює мені. очі. Я нічого не можу розгледіти. Сільвен не має чим прив’язатися до мішків, і хтозна, чи він ще сидить на них. Я в розпачі. Все видивляюся, видивляюся, але марно. Вітер хоч і сильний, але розмірений, не поривчастий. А це головне. Я пристосувався до нього, і моє тіло мовби злилося з мішками.

Роззираючись довкола себе, я прагну тільки одного: побачити свого товариша. Висушую на вітрі пальці і, заклавши їх у рот, щосили свищу. Прислухаюсь. Не чути нічого. Чи Сільвен уміє свистіти в пальці? Я цього не знаю. Я мав би про це в нього спитати перед відплиттям. Ми легко могли б виготовити два свистки! Я докоряю собі, що не подумав про це. Потім складаю руки рупором і кричу: «Ге-гей!» Чути тільки Свист вітру й хлюпання хвиль.

У мене рветься терпець, я встаю на мішках на повен зріст, притримуючи лівою рукою ланцюг, і так стою упродовж того часу, поки аж п’ять хвиль виносять мене на свій гребінь. Щоразу, коли я опиняюсь на гребені хвилі, стою на випрямлених ногах, а під час спусків і підйомів присідаю. Нічогісінько не бачу ні праворуч, ні ліворуч, ні попереду себе. Може, він позаду? Я не наважуюся озиратись. Здається, ліворуч від себе я помітив у місячному сяйві невиразну темну лінію. То, певне, джунглі.

Вранці я побачу дерева, від цієї думки мені легшає на душі. «Коли настане день, ти побачиш джунглі, Метелику! І Бог дасть, ти побачиш і свого друга!»

Розтерши собі ступні, я випростовую ноги. Потім просушую руки й вирішую закурити. Викурюю аж дві сигарети. Котра вже година? Місяць опустився дуже низько. Я не пригадую, за скільки часу до сходу сонця він зайшов минулої ночі. Заплющую очі й намагаюся пригадати це, викликаючи в пам’яті картини першої ночі. Та раптом я бачу, як на сході починає жевріти небо; на заході тепер визирає тільки краєчок місяця. Отже, вже близько шостої години. Південний Хрест давно зник, Великий і Малий Вози також. Яскраво сяє лише Полярна зоря. Відколи Південний Хрест зник, вона стала небесною царицею.

Здається, вітер посилюється. Принаймні він дме куди дужче, ніж уночі. Хвилі здіймаються могутніші й вищі, а на їхніх гребенях куди більше піни, ніж її було вчора звечора.

Вже тридцять годин я в морі. Треба визнати, що досі все йшло більш-менш добре і що найважчим буде день, який починається.

Пробувши вчора під тропічним сонцем від шостої ранку до шостої вечора, я страшенно обпікся. Якщо й сьогодні так пражитиме сонце, то мені буде непереливки. Хоч я ще відчуваю нічну свіжість, губи в мене вже потріскалися. Вони, як і очі, дуже горять. Долоні й передпліччя теж. Мабуть, мені не слід оголювати руки. Чи тільки зможу витерпіти в куртці? Крім того, в мене страшенно пече між стегнами. Звісно, не від сонця, а від солоної води та тертя об мішки.