Антологія української фантастики XIX—ХХ ст.
- Автор: Винничук Юрий Павлович, Колектив авторів
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Литагент «Фолио»
- ISBN: 978-966-03-7082-1
- Жанр: Городское фэнтези
Электронная книга - «Антологія української фантастики XIX—ХХ ст.». Краткое содержание книги:
У цій книжці українську фантастичну прозу ХІX – ХХ сторіч представляють мало відомі твори Івана Барщевського, Михайла Чайковського, Івана Бороздни, Миколи Костомарова, Євгена Згарського, Наталі Кобринської, Івана Франка, Івана Липи, Гната Хоткевича та багатьох інших авторів.
– Дуже рад бачити тебе, – відповів Артур і по привитанню, котре було досить холодне, повів Ґустава досередини.
Мимохіть затремтів Ґустав, коли переступав поріг замку, в котрім скривалась тайна його батька.
Артур ввів Ґустава до витальні, котра була гарно та багато прибрана, лише з усіх кутиків віяло сумом.
– Ви не жонаті? – запитав Ґустав.
– Ні, не жонатий, – відповів Артур. – А ти ще парубок?
– Так, і я ще не жонатий.
На дальші питання Ґустава Артур відповідав уривчасто і з видимою неохотою. Видно було, що гість є для нього цілком небажаний.
По обіді Ґустав попросив дозволу оглянути замок. Артур зморщив брови, але повів Ґустава по кімнатах на першім поверсі. На другім поминув дві кімнати, що зараз помітив Ґустав, і пішли на третий поверх. Коли увійшли в кімнату, стеля котрої і ґзимси були золочені, серце Ґустава забилось сильнійше, а очи шукали в стіні потайних дверей. Бачив Ґустав, що його несимпатичний дядечко не все показує йому, але був і з цего задоволений, та старався запам’ятати усі ходи.
Кімната на нічліг була призначена на першім поверсі, а це не входило в пляни Ґустава. Волтера хотіли помістити в офіцині, але Ґустав настояв, щоби йому було дозволено спати в сусідній кімнаті. Коли пішли на спочинок, Ґустав умовився з Волтером, що останній лишиться удолині на сторожі, а він, Ґустав, піде сам на верх, а в разі якої небезпеки Волтер має спішити на поміч.
Проминуло зо дві години, і Ґустав тихцем вийшов з кімнати і почав підійматися на другий поверх. Там в одній з поминених кімнат спить Артур. Коби дістатися на третий поверх, а там вже безпечно.
Крок за кроком посувався Ґустав коритарем і сходами, наслухуючи, і, коли вийшов на третий поверх, зітхнув свобіднійше. Проміння місяця слабо освітлювало кімнати.
Ще кілька хвилин, і Ґустав увійшов до золотої салі і почав шукати ґзимса, під котрим мав бути отвір для ключа. Нарешті знайшов його, потиснув, і ґзимс подався вбік. Дріжачою рукою вийняв з кишені ключ, відчинив невеликі дверцята і вступив у маленьку кімнату, зачинивши за собою дверцята. Засвітив ліхтарню і став неначе громом поражений: перед ним на фотелю сидів його покійний батько, а на канапці, прикрита ковдрою, лежала мати.
Чи це привид, чи дійсність? Зимний піт вкрив його чоло. Та ні, він не спить, він ясно бачить батька і маму. Це їх трупи набальсамовані. Осліплений тою думкою, доторкнувся руки батька; вона була зимна.
Так, це набальсамовані трупи його родичів. Але чому ж вони тут, а не на цвинтарі?
Поруч фотеля, на котрім спочивав труп барона Альфреда Розена, стояв маленький столик, а на нім лежала велика запечатана коверта з написом:
«Має розпечатати мій син, барон Ґустав Розен».
Тут розв’язка тайни, тут відповідь на опановуючі Ґустава питання.
Дрожачими руками відкрив коверту, вийняв кусок пергаміну і прочитав слідуюче:
«Дорогий сину! За яку годину часу мене не стане, та доки смерть ще не закрила моїх очей, відкриваю тобі, що сталось. Твоя мама, Герміна, котра лежить поруч мене і котру я любив над життя своє, зрадила мене. Одного дня я застав її в обіймах мого негідного брата, а твого дядька Артура. Інстинктовно рука вхопила пістоль, я вистрілив, і мама, поцілена кулею в серце, звалилась на долівку мертвою; в той же мент Артур кинувся на мене і ножем прошив мої груди, а сам втік з замку. На ту пору над’їхав мій приятель, доктор Карл Берґер, перев’язав рану і я відзискав притомність. Берґерові я доручив труп твоєї матері і мій, бо надії на життя не було, набальсамувати і помістити в оцій тайній комірці; приготовити дві домовини і, начеб в них були наші трупи, поховати в могилі в парку, а тебе відвезти до моєї матері і нікому про те, що сталось, не говорити. Така моя воля. Тепер, коли тобі судилось побачити нас мертвих, маєш поховати наші трупи в парку, в тій могилі, про котру я спімнув, і мойому братові сказати, що він є убийник твого батька. Він, без сумніву, успокоївшись, буде жити в замку. Стережись його пімсти. В замку не задержуйся. Цей замок проклятий. В нім багато проллялось крови і не одно людське життя страчене. Привитай мою матусю, наколи вона ще жиє і будь щасливий. Прощай, милий сину, сили покидають мене. Стережись Артура. Скоро покидай замок.
Твій батько барон Альфред Розен».
Рясні сльози поллялись з очей Ґустава. Він склонився і поцілував руку батька, а відтак матері, котра зраду окупила своїм молодим життям і, сховавши коверту до кишені, вийшов і замкнув двері. Та лише ступив у другу кімнату, як побачив, що з кута йде йому назустріч якась людська постать в білій одежі. Ґустав мало не скрикнув. Тимчасом постать наблизилась до нього, місяць кинув через вікно своє проміння і освітив лице постаті – гарне дівоче лице.