Перше Правило Чарівника

Вони перетнули долину і пішли вздовж чистого потоку, наближаючись до палацу. Дерева тут росли частіше, відкидаючи густу тінь на поля і на дорогу. Річард зі своїм провідником поступово піднімалися в гору, і дерева тут були схожі на військо, яке охороняє і захищає палац з всіх сторін. Крізь гілки попереду виднілися шпилі палацових веж. Вони вступили під тінисту арку лісу.

Річард почув дзюрчання води, що бігла по оброслому мохом камінню. Промені сонця насилу пробивалися в ці затишні місця. Приємно пахло травою і листям.

Самюель витягнув лапу, вказуючи кудись, і Річард подивився в ту сторону. Посеред затишної галявини він побачив великий камінь. З центру його бив ключ, і вода, стікаючи по боках, вливалася в струмок, текучи серед зеленого від моху каміння. У грі сонячного світла і тіні він побачив, що на камені сидить, опустивши руку в чисту воду, жінка зі світло-каштановим волоссям у білій сукні. Навіть зі спини вона здалася йому чомусь знайомою.

— Господиня, — сказав Самюель, подивившись на нього тьмяним очима. Потім показав кудись убік від дороги, ближче до того місця, де вони стояли.

— Красива леді.

Річард побачив Келен, яка стояла наче нежива. Щось з нею було не так. Щось ворушилося на її тілі. Самюель повернувся до Річарда, вказуючи на мотузку довгим сірим оком.

— Шукач обіцяв, — пробурчав він.

Річард розв'язав мотузку, зняв з плечей «супутника» мішок Келен і поклав на землю. Самюель скривив безкровні губи, зашипів і раптом шмигнув у тінь, сів навпочіпки і став чекати.

Річард, проковтнувши клубок у горлі, попрямував до Келен. Йому було недобре. Здригнувшись, він побачив, ЩО ворушилося на ній.

Це були змії.

Її тіло покривали повзучі рептилії. Всі вони, наскільки він знав, були отруйними. Великі й товсті змії звивалися навколо її ніг, одна здавлювала їй талію, інші обвивали руки. Маленькі змії вилися серед її волосся, обвивали шию, повзали по сорочці, просовуючи голови між гудзиками. Уривчасто дихаючи, з важко стукаючим серцем, підійшов він до неї. Сльози текли по обличчю Келен, вона не сміла поворухнутися.

— Не бійся, — тихо сказав Ричард, — я врятую тебе від них.

— Ні! — Прошепотіла, вона, дивлячись на нього очима, розширеними від жаху. — Якщо ти до них доторкнешся, або якщо я поворухнусь, вони вжалять мене.

— Все буде добре, — спробував він заспокоїти її. — Я звільню тебе.

— Річард, — благально зашепотіла вона, — я загинула. Залиш мене. Тікай звідси.

Він відчув себе так, немов чиясь невидима рука здавила його горло. В її очах Річард бачив, як вона намагається впоратися з жахом. Він постарався виглядати спокійним, щоб допомогти їй.

— Я не покину тебе, — видихнув він.

— Будь ласка, Річард, — відповіла Келен хрипким шепотом, — заради мене, втікай, поки не пізно.