Фантастика Всесвіту. Випуск 3

Флорентіно Аріса не зберіг виразних спогадів про ту лікувальну мандрівку. Йому судилося згадувати про неї, як і про все, що сталося в ті часи, крізь закаламучене скло свого лиха. Коли він одержав телеграму про своє призначення, то навіть не збирався брати її всерйоз до уваги, але Лотаріо Тугут став переконувати його, вдавшися до чисто німецьких аргументів, що його чекає блискуче майбутнє в царині державного управління. «Телеграф — ремесло майбутнього», — сказав німець і подарував йому рукавиці, підбиті всередині кролячою шкуркою, шапку та пальто з плюшевим коміром, випробуване на січневих морозах у Баварії. Дядько Лев Дванадцятий подарував небожеві два сукняні костюми та непромокальні чоботи, які належали найстаршому з братів, і вручив йому квиток в окрему каюту на найближчий пароплав. Трансіто Аріса приталила подарований одяг до розмірів сина, значно худішого, ніж його батько, й багато нижчого, аніж німець, і купила йому вовняні панчохи та кальсони, що закривали всю ногу, аби йому нічого не бракувало в суворому кліматі високогір’я. Флорентіно Аріса, очманілий від нестерпних страждань, брав не більше участі в приготуваннях до подорожі, аніж мрець у приготуваннях до свого похорону. Він нікого не повідомив, що їде, ні з ким не попрощався, був, як і завжди, глибоко замкнутий у собі, адже досі він одній матері признався у своїй таємній пристрасті, але напередодні від’їзду за покликом свого серця свідомо вчинив останню божевільну вихватку, яка могла коштувати йому життя. Опівночі вдягся у вихідний костюм і виконав соло на скрипці під балконом Ферміни Даси любовний вальс, який колись склав для неї, який знали тільки вони двоє і який протягом трьох років був емблемою їхнього забороненого кохання. Він грав його, шепочучи слова пісні та поливаючи скрипку слізьми, і з таким могутнім натхненням, що вже на перші такти розгавкалися собаки на всій вулиці, а потім і в усьому місті, але згодом, під чарами музики, позамовкали одна за одною, і вальс закінчився посеред неприродної тиші. Двері балкона не відчинились, і ніхто також не з’явився на вулиці, навіть нічний сторож, що майже завжди прибігав зі своїм ліхтарем, прагнучи поживитися на бенкеті серенад. Цей вчинок став ніби закляттям, яке зняло тягар з душі Флорентіно Аріси, бо коли він поклав скрипку у футляр і, не озираючись, пішов геть вулицями, які наче вимерли, він ніби забув, що від’їжджає наступного ранку, і мав таке відчуття, що поїхав звідси багато років тому з непохитним наміром ніколи не повертатися назад.