Викрадачі
- Автор: Костова Элизабет
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Клуб сімейного дозвілля
- ISBN: 978-966-14-0916-2
- Переводчик: Володимир Поляков
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Викрадачі». Краткое содержание книги:
До психіатричної клініки потрапляє незвичайний пацієнт — талановитий художник Роберт Олівер, який учинив напад… на витвір мистецтва — картину, якій понад 100 років. Одержимий бажанням розгадати таємницю, що мучить генія, закріплений за ним лікар Ендрю Марлоу вирушає в захопливу подорож, щоб віч-на-віч зустрітися з натхненням і пристрастю, що пережили століття…
Нова хвиля страху: де ж Мері? Я проспав усього години дві, але мені здалося, що не можна залишати її без нагляду на такий тривалий час. Розшукав свої пляжні тапочки, взувся. У саду пальми вигиналися на всі боки, кожний лист тріпотів з гучним шелестом: вітер міцнішав, налітав з океану сильними поривами, в яких вчувалася загроза, а на самому пляжі хижо вирували хвилі. Мері опинилась точно там, де й обіцяла: торкалася полотна, потім трохи відходила, щоб подивитися на результат, на хвилинку відкладала пензель. Стояла, спираючись на одну ногу, легко переносила вагу на іншу, але я бачив, що вона починає квапитися, як зазвичай і буває, коли пишеш пейзаж, а світло поступово згасає. Починаються перегони з часом, а тіні все подовжуються, швидко наступають на тебе, й хочеться або повернути день, або принаймні зітерти з полотна ті напливаючі тіні.
За мить вона помітила мене й обернулася.
— Світла вже немає.
Я підійшов і став поруч з нею.
— Чудово! — сказав я від щирого серця. Вона фактично закінчила цей пейзаж у м’яких чистих тонах: морська синь, яку вже накриває безбарвна вечірня тінь, — проте я помітив у картині щось пронизливе. Не знаю, чому деякі пейзажі набувають великої драматичності, але перед такими картинами затримуєшся надовго, якими б не були їхні технічні якості. Мері схопила останній спалах довершеного дня — довершеного саме тому, що він помирав. Я не знав, як вкласти ці почуття в слова, не знав, чи їй потрібні слова, тож тихо стояв і дивився на її обличчя, поки сама вона розглядала картину.
— Вийшло не дуже погано, — зробила вона остаточний висновок і почала відчищати палітру мастихіном, підставивши скриньку для залишків фарб. Поки вона складала мольберт і все прибирала, я тримав вологе полотно.
— Ти зголодніла? Нам потрібно пообідати раніше, тому що завтра нас чекає важкий день. — сказав і тут же відчув ніяковість, немов квапив її до ліжка, а в той же час і розпоряджався нею.
Але, на мій подив, вона, в сутінках, які все густішали, вправно підскочила до мене, не зачепивши полотна, сміючись, і міцно поцілувала.
— Будь ласка, перестань хвилюватися. Хвилюватися не потрібно.
Я теж засміявся — полегшено, трохи зніяковіло.
— Зроблю все, що можу.
Розділ 86
Цього вечора у вітальні вона сідає не навпроти Олів’є, а поруч із ним. Її руки не можуть зосередитися на вишивці, й Беатриса забуває про неї, вдивляється замість того в обличчя Олів’є. Він читає, схиливши над книгою свою акуратно зачесану голову. Диван, на якому він сидить, надто низький для його довгих ніг. Олів’є одягнений у вечірній сюртук, а Беатрисі все бачиться його потертий костюм, закритий робочою блузою. Він підводить погляд на неї та з посмішкою пропонує почитати вголос. Вона погоджується. Це «Червоне й чорне», вона читала роман уже двічі (перший раз сама, а другий для татуся) й була дуже зворушена, хоча бідолашний Жульєн часами її дратував. Наразі вона неспроможна слухати.
Натомість вдивляється в його губи, відчуваючи власну тупість, сумну неспроможність вловлювати сенс слів. За кілька хвилин він відкладає книгу.
— Люба, ти взагалі не чуєш, що я читаю.
— На жаль, так і є.
— Оскільки я впевнений, що це не з вини Стендаля, то виходить, винен я. Зробив щось не так? Гаразд, знаю, що дійсно зробив.
— Дурниці! — Вона близька до істерики — настільки, наскільки це можливо в межах пристойності, тому що в кімнаті присутні й інші постояльці. — Припиніть.
Він дивиться на неї, примруживши очі.
— Що ж, тоді я припиняю.
— Вибачте мені, будь ласка, — вона промовляє це тихим голосом і смикає мереживо, яким прикрашена спідниця. — Просто ви собі не уявляєте, яке враження справляєте на мене.
— Напевно, я тебе дратую? — Але впевнена посмішка розсіює її сумніви: він чудово розуміє, що привернув її увагу. — Тоді, дозволь, я тобі почитаю щось інше. — Він шукає серед стареньких томиків на хазяйських полицях. — Дещо величне. «Міфи Греції».
Вона влаштовується зручніше, міцно обпирається об спинку, але Олів’є одразу вибирає міф із подвійним значенням.
— «Леда й Лебідь. Леда була молодою жінкою дивовижної краси, і могутній Зевс, побачивши її здалеку, захопився нею. Прийняв він вигляд лебедя й кинувся до неї…»