Викрадачі
- Автор: Костова Элизабет
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Клуб сімейного дозвілля
- ISBN: 978-966-14-0916-2
- Переводчик: Володимир Поляков
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Викрадачі». Краткое содержание книги:
До психіатричної клініки потрапляє незвичайний пацієнт — талановитий художник Роберт Олівер, який учинив напад… на витвір мистецтва — картину, якій понад 100 років. Одержимий бажанням розгадати таємницю, що мучить генія, закріплений за ним лікар Ендрю Марлоу вирушає в захопливу подорож, щоб віч-на-віч зустрітися з натхненням і пристрастю, що пережили століття…
Розділ 85
Вулиці Акапулько видалися мені казкою, аж не вірилося, що вони справжні, і що за свої п’ятдесят два роки я так жодного разу й не зібрався перетнути південний кордон Сполучених Штатів. Довге, поділене на смуги шосе з аеропорту до міста було знайомим, як кіно: з боків залізобетонні кістяки ще не закінчених будівель, напіврозвалені двоповерхові будиночки, оточені ліанами й заіржавілими частинами старих автомобілів, яскраві барви придорожних ресторанчиків і височенні фінікові пальми, чиє листя — за кольором таке ж заіржавіле — тріпоче на вітру. Таксист спілкувався з нами ламаною англійською мовою, показував пальцем на стару частину міста, де завтра маємо зустрітися з Педро Кайє.
Я замовив для нас номер у курортному готелі, про який Джон Ґарсіа сказав, що то найкращий у світі готель для медового місяця: свій він проводив якраз там. Він дав мені пораду — цілком серйозно, без будь-якої насмішки, без зайвої цікавості в голосі, — коли я йому подзвонив, спитав його думку й сказав, що я закохався. Зрозуміло, її прізвища я не назвав — це буде пізніше, коли розповім йому, що до чого. Його реакція на мої слова обмежилася однією короткою фразою: «Це добра новина, Ендрю!» Мені почулося в цьому відлуння його попередньої розмови з дружиною: «Марлоу взагалі збирається когось собі знайти нарешті? Він же, бідолашний, не молодіє». А разом з тим — задоволення собою, давно одруженим і досі не розлученим. Але по телефону він нічого такого мені не сказав, лише дав назву готелю: «Ла Реїна».[131] Тепер я подумки подякував йому, спостерігаючи, як Мері входить до вестибюлю — відкритого на всі боки, оточеного густими купами пальм, за якими видно було океан, а звідти налітав теплий вітер. У вітру був ніжний запах тропіків, якого я ще ніколи не вдихав — наче стиглий екзотичний плід, якого я ще ніколи не куштував. Мері вже зняла свій довгий чернечий светр і залишилася в тоненькій блузці й спідниці, яку розвівав вітер з океану. Відкинувши назад голову, вона роздивлялася стелю величезного внутрішнього двору, ряди балконів, повитих виноградною лозою.
— Справжні сади Семіраміди! — вигукнула вона, обертаючи голову то туди, то сюди. Мені хотілося б підійти до неї ззаду, обійняти за талію, притиснути до себе, але я усвідомлював, що така фамільярність їй не сподобається, надто ж у новому місці, незнайомому, де нас оточували самі незнайомці. Тож я разом з нею поглянув на високу скляну стелю. Потім ми пішли до довгої стійки з чорного мармуру, отримали свої ключі — два від одного номера; Мері на хвилину завагалася: вона, здається, обмірковувала ситуацію, потім погодилася з тим, що я просто повірив їй на слово. Ми разом мовчки піднялися на ліфті. Стінки й підлога ліфта були теж скляними, і під нашими ногами двір опускався усе нижче й нижче — ми опинилися майже на останньому поверсі. Тоді, як ще не раз потому, я подумав, як це недоречно — жити в такому готелі, коли навкруги така страхітливо бідна країна, мільйони громадян якої всіма правдами й неправдами пробираються до Сполучених Штатів, аби заробити хоч трохи грошей і завдяки цьому не вмерти з голоду. Але це ж я не задля себе, а задля Мері, яка прикручувала вдома батареї до чотирнадцяти градусів, щоб зменшити рахунок за опалювання. Так я себе заспокоював.
Наш номер виявився просторим і простим, дуже вишуканим за дизайном. Мері блукала, торкаючись то квадратного світильника з напівпрозорого мармуру, то ніжного стуко[132] стін. Ліжко (я відвернувся) — широке, застелене свіжою бежевою білизною. Єдине велике вікно виходило на інші балкони з тими самими виноградними лозами й чорними дерев’яними стільцями, а внизу, із запаморочливої висоти, виднівся колодязь внутрішнього двору. А чи не варто було, подумав я, замовити номер з вікнами на океан, нехай і дещо дорожчий? Чи не виявив я тут скнарість, беручи до уваги ту суму, яку все одно вже витратив? Мері обернулася до мене, усміхнена, несмілива, розгублена: напевно, не бажала відверто дякувати мені за всі' ці розкоші, але щось сказати мала.
— Тобі подобається? — запитав я, полегшуючи їй відповідь.
— Подобається, — засміялася вона. — Ти робиш неймовірні речі, але мені це подобається. Мені здається, я зможу тут добре відпочити.
131
«Королева» (ісп.).
132
Штучний мармур.