Емма

— Як часто, коли ще були дівчинкою, ви казали мені із задерикуватим поглядом: «Містере Найтлі, я збираюся вчинити так чи так; тато мені дозволяють, або — міс Тейлор не проти», — і ви знали, що це мені не сподобається. В таких випадках моє втручання давало вам два неприємні відчуття замість одного.

— Яким же «милим» створіннячком я була! Не дивно, що ви надовго зберегли такі зворушливі спогади про мої висловлювання.

— «Містер Найтлі». Ви завжди називали мене «містер Найтлі» — і це звучало не надто формально, бо увійшло в звичку. Але все одно таке звертання є формальним. Я хочу, щоб ви називали мене якось по-іншому, але не знаю — як саме.

— Я пам'ятаю, що колись назвала вас «Джордж», коли у мене був задерикуватий настрій, — це сталося десь років із десять тому. Я вчинила так, бо думала, що це образить вас, однак ви не заперечували, тож мені стало нецікаво і я більше цього не робила.

— А чому б вам знову не звати мене «Джордж»?

— Це неможливо! Я ніколи не зможу називати вас інакше, як «містер Найтлі». Я навіть не обіцяю вам зрівнятись у витонченій стислості з місіс Елтон і називати вас «містер Н». Але обіцяю вам, — додала вона невдовзі, сміючись і червоніючи, — я обіцяю, що колись один раз я назву вас на ім'я. Не скажу коли, але ви можете здогадатися, де саме: в будинку, де люди єднаються, щоб бути разом і в радості, і в печалі.

Емма жалкувала, що не може відкрито віддати належне тій пораді, котру він дав їй як людина більш розважлива. Якби вона до неї прислухалася, то це убезпечило б її від найгіршого, суто жіночого глупства — примхливої дружби з Гаррієт Сміт, але це була тема надто делікатна. Вона не наважувалася про це заговорити. У своїх розмовах вони згадували Гаррієт дуже рідко. З його боку це могло спричинятися просто відсутністю думок про неї, але Емма скоріше схильна була пояснювати це його делікатністю і здогадками про те, що дружба їхня поволі доходила свого кінця. Вона сама розуміла, що розстаючись за якихось інших обставин, вони б неодмінно листувались, і що їй не довелося б — як це було нині — у своїх відомостях про Гаррієт покладатися майже виключно на листи від Ізабелли. Він міг помітити, що саме так воно й було. Біль, якого їй завдавало це вимушене замовчування, був майже такий сильний, як і біль від усвідомлення, що саме вона спричинила до тих нещасть, яких зазнала Гаррієт.

Повідомлення Ізабелли про їхню гостю були такими ж заспокійливими, як і очікувалося. Спочатку їй здалося, що відразу ж по своєму прибутті Гаррієт була не в гуморі, і це було цілком природним, бо на неї очікував візит до зубного лікаря; але по завершенні Гаррієт стала такою ж, як і раніше. Звичайно ж, Ізабелла не вирізнялася здатністю швидко й тонко щось підмічати, але коли б, скажімо, Гаррієт не схотіла бавитися з дітьми, то це б вона помітила обов'язково. Емма була надзвичайно втішена цими новинами і продовжувала сподіватися, що Гаррієт залишиться у них довше — її два тижні перетворяться принаймні на місяць. Містер і місіс Найтлі мали приїхати до них у серпні, і вони попрохали її залишитися, щоб потім забрати з собою.