Щит і меч
- Автор: Кожевников Вадим
- Год: 1969
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: В. Білова
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Щит і меч». Краткое содержание книги:
Перші твори Вадима Кожевникова почали друкуватися в 1928 році.
В 1939 році вийшла збірка його оповідань «Нічна розмова», а згодом повісті «Степовий похід» (1940) та «Грізна зброя» (1941).
На початку Великої Вітчизняної війни Вадим Кожевников працював у фронтовій газеті, а з 1949 року він військовий кореспондент «Правды». Герої його післявоєнних збірок «Міра твердості» та «Дорогами війни» — це ті, хто виборював перемогу у грізну годину війни, хто грудьми став на захист рідної Вітчизни.
Роман Вадима Кожевникова «Щит і меч» присвячений подвигу радянських розвідників в тилу ворога.
Заклопотаний всіма цими надзвичайно важливими справами, ротмістр Герд схилявся до того, що капітали все-таки слід вкласти в кавказьку нафту. І хвилювався, коли б англійці під час наступу армій вермахту на Кавказ не переправили туди своїх агентів для проведення диверсій на нафтопромислах. Він пам'ятав, що ще до укладення договору з Румунією абвер заспав у її нафтоносні райони спеціальні групи для охорони промислів від диверсійних акцій англійців.
І зараз Герд серйозно подумував, чи не слід йому наштовхнути керівництво абверу на думку про засилання таких груп і на Кавказ, щоб перед захопленням нафтоносних районів забезпечити їх від диверсій з боку противника.
Герд так поринув у всі ці вищі стратегічні міркування, що в справах управління школою цілком поклався на Штейнгліца, обіцяючи йому за цю люб'язність яку-небудь добре оплачувану посаду після війни у фірмі свого тестя.
Про все це Штейнгліц одверто розповів Вайсу.
Інформацію про всі міркування Герда Йоганн передав у Центр.
Навіть хворіючи, Йоганн Вайс не марнував часу, а працював, збираючи за допомогою своїх колег, котрі провідували його, інформацію, щоб бути в курсі подій, які становили для нього істотний інтерес.
Так, він довідався, що остання радіограма, одержана «штабом Валі» від Гвіздка, мала трагічний характер: «Групу накрили радянські органи контррозвідки. Рацію знищуємо. Якщо вдасться втекти від переслідування, намагатимемося перейти лінію фронту». Значить, з Гвіздком все гаразд.
Дітріх, спираючись на свій досвід, якого він набув під час допитів у таборах, відбираючи кандидатури для шкіл, прийшов до висновку, що в росіян надзвичайно розвинене почуття братерської взаємодопомоги, активного співчуття до тих, хто цього потребує. Крім того, в радянських доктринах є офіційні вказівки, які вимагають від громадян чуйності одне до одного. І головне, визначальне: радянське цивільне населення — фанатично патріотичне, і кожен радянський солдат чи офіцер, що став інвалідом після поранення, користується глибокою повагою співвітчизників, піклуванням і покровительством властей.
В зв'язку з цим Дітріх вважав більш ніж доцільним розпочати пошуки в таборах інвалідів. А втім, він мало сподівався на успіх, оскільки завжди табірна адміністрація із суто економічних міркувань в першу чергу ліквідовувала військовополонених, що лишилися каліками, або створювала їм такі умови, за яких вони досить швидко гинули природним шляхом.
Дітріх уже дав абвергрупам команду розпочати в таборах пошуки військовополонених без однієї кінцівки. А коли таких не виявиться, то намітити підхожі кандидатури, щоб після перевірки їхньої благонадійності під тим чи іншим приводом відправити «на лікування» в госпіталь. Там досвідчені медики у відповідності з одержаними вказівками ампутують їм руку або ногу.
Та поки такий контингент надійде в школу, чи не слід намітити кілька кандидатур із підготовлених уже курсантів, які перебувають у незрівнянно кращому фізичному стані, ніж в'язні в таборах, і їхнє зцілення після операції забере значно менше часу?
На думку Дітріха, найкраще ампутовувати нижню кінцівку. Це різко впадає в око, примітно й дає засланому в тил противника агентові можливість вимагати, оскільки руки в нього цілі, щоб його прийняли на роботу на яке-небудь оборонне радянське підприємство.
Наявність рук дає змогу працювати, а відсутність ноги (природно, втраченої на фронті) — найкраща гарантія того, що агент, вступаючи на оборонне підприємство, не буде надто старанно перевірятися.
Штейнгліц високо оцінив цю пропозицію Дітріха.
Лансдорф, вислухавши обох офіцерів із нудно-гидливим виразом обличчя, процідив:
— Щось схоже проробляли компрачікоси.
Штейнгліц не знав, хто такі компрачікоси, і замислено кліпав.
Дітріх, протестуючи, вигукнув:
— Але військовополонені не діти!
— Тонке спостереження для контррозвідника, — іронічно зазначив Лансдорф.
Йому було водночас і прикро, і сумно, він тільки зараз відчув, що з віком поступово слабшає пам'ять і він починає забувати багато чого з своєї багатющої і колись досить витонченої практики.
Ще в роки першої світової війни, під час боїв під Верденом, він придумав летючі розвідгрупи, які спішно інструктували окремих, легко поранених німецьких солдатів, переодягали у французькі мундири й витягували вночі на поле бою. Тут цих диверсантів підбирали французькі санітари й на своїх плечах приносили у фортецю.