День гніву

З одного боку, велике всенародне повстання 1648—49 pp., яке (бодай на певний час) об'єднало під рукою гетьмана представників усіх станів українського суспільства — від шляхтичів та ієрархів церкви — через козаків і міщанство — до найнужденніших верств суспільної «черні» — досі лишається яскравою героїчною сторінкою нашої історії. Прямим її наслідком було створення на українських землях автономної, а то й на якийсь час де-факто незалежної державної структури — Гетьманщини, яка була багато в чому зразком і моделлю для всіх майбутніх борців за українську державу.

З другого боку, за судженням одного з провідних дослідників тієї доби, В'ячеслава Липинського, «величезна енергія нації в перших часах повстання була змарнована тодішніми політиками на торги за обмежену автономію»[554], що й урешті призвело до «фатального розпорошення сил»[555]. Довга й кривава війна, майже без винятку ведена Хмельницьким на етнічно українській території, обезкровила Україну, перетворила Правобережжя на поруйновану вогнем та мечем пустелю, виснажила населення та підірвала державну економію, а відтак і змусила Хмельницького до підписання у 1654 р. доленосної та здебільшого невигідної для України Переяславської угоди з московським царем. А та угода, своєю чергою, після майже століття подальших воєн і урізання автономії та прав українців довела врешті до зникнення України з мапи Європи, розчинення Гетьманщини в державному тілі Московії і перетворення землі вільних козаків на провінцію авторитарної, репресивної Російської імперії.

Такі далекосяжні й вельми неоднозначні наслідки тієї визвольної війни та політики Хмельницького не лише викликали дуже різні, іноді полярні оцінки гетьмана і його епохи, а й поставили Хмельниччину в центрі фундаментальних історичних дебатів про призначення України та самототожність її народу. Чи було і є метою розвитку українців як народу створення суверенного державного організму? Себто побудова незалежного соціо-культурно-політичного проекту, який втілив би притаманні саме українському народові цінності й характеристики? Чи, може, народ України ніколи не вважав себе окремим, самобутнім суспільством, а радше невід'ємною частиною ширшого державного утворення, і тяжів до злиття (в царській і радянській термінологіях: «возз'єднання») з аморфнішим обширом «всеруського» контексту? Та й узагалі, чи знаходять українці в процесі історичної еволюції органічне місце в координатах начебто «братніх» східнослов'янських народів? Чи, може, історичний шлях України природніше наближається до шляхів розвитку її західніх сусідів?..

В інтерпретаціях і підходах до історії Хмельниччини та в оцінках змісту, значення і наслідків Переяславської угоди суттєво виявляється ставлення до концепції української державності як такої та до ідентичності українців як народу і нації. Тож не випадково особа Хмельницького є важливою і для прихильників державної незалежності та суверенної культури, і для пропагандистів підрядного статусу України як частини більшої політичної конструкції на зразок пропагованої Кремлем ідеї «русского мира»… Парадоксально, як один, так і другий ідеологічний табір в різних часах і кон'юнктурах міг сприймати особу Хмельницького або як героя («батька нації» чи «возз'єднувача братніх слов'янських народів»), або як ренеґата, злочинця і зрадника. Особа гетьмана й досі періодично служить засобом ідеологічних маніпуляцій масовою свідомістю, зокрема й тому, що в «колективній свідомості» українців Богдан Хмельницький і його доба досі як слід не осмислені, контроверсійні, насичені часто суперечливими, нав'язаними стереотипами ззовні.