Людина без властивостей. Том I
- Автор: Музиль Роберт
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Жупанського
- ISBN: 9789662355017
- Жанр: Прочая древняя литература
Электронная книга - «Людина без властивостей. Том I». Краткое содержание книги:
Отож його дружина глибоко відчувала перевагу методів нових людей над методами застарілої дипломатії. Вона не забувала про ту хвилину, коли ухвалила рішення поставити Арнгайма на чолі паралельної акції. То була перша велика ідея в її житті, й Діотима перебувала тоді в дивовижному стані; її пойняла якась мрійлива млість, сама ідея опинилася в чудовій-пречудовій далині, й усе, що доти становило Діотимин світ, млосно полинуло назустріч цій ідеї. Те, що з усього того можна було виразити словами, означало дуже й дуже мало; це були спалахи, сяяння, якась своєрідна порожнеча й стрімкий потік ідей, і можна було навіть спокійно визнати, міркувала собі Діотима, що суть усього цього, а саме думка поставити на чолі небаченої патріотичної акції Арнгайма, була просто абсурдна. Арнгайм — чужоземець, ось у чому полягала вся правда. Отож здійснити цей замисел так просто, як вона колись пояснила його графові Ляйнсдорфу й своєму чоловікові, було неможливо. А проте все склалося так, як їй тоді, в тому стані, й уявлялося. Адже й решта зусиль наповнити акцію справді високим змістом досі виявлялися марними; широке перше засідання, робота комітетів, навіть оцей приватний конгрес, від якого, до речі, Арнгайм, скоряючись якійсь дивній іронії долі, застерігав, — усе це досі не дало нічого іншого, крім того ж таки Арнгайма, навколо якого збиралися натовпи, якому доводилося без угаву говорити і який становив загадкове зосередження всіх надій. Це був новий тип людини, покликаний прийти на зміну старим силам, що заправляли долями. Діотима мала право тішитися тим, що саме вона відразу його відкрила, порозмовляла з ним про проникнення нової людини до владних сфер і допомогла йому стати тут, попри опір решти, на власний шлях. Отож якби Арнгайм і справді виношував іще якісь особливі плани, як це підозрював начальник відділу Туцці, то Діотима й у такому разі майже від самого початку була б сповнена рішучости всіляко його підтримувати, позаяк велика доба не терпить дріб’язкових іспитів, а сама Діотима виразно відчувала, що життя її досягло вершини.
Якщо не брати до уваги щасливців і невдах, то всі люди живуть однаково погано, але живуть вони погано на різних поверхах. Для людини, якій відкривається загалом не велика перспектива на сенс її життя, це залежне від поверху почуття власної гідности нині становить надзвичайно привабливий замінник. У виняткових випадках воно може перерости у сп’яніння від висоти і влади — є ж бо люди, в котрих на горішніх поверхах паморочиться голова, навіть коли вони усвідомлюють, що стоять посеред кімнати, а вікна зачинені. Коли Діотима замислювалася про те, що один із найвпливовіших людей у Європі працює разом із нею над тим, щоб наповнити духовністю владні сфери, і як обох їх звела просто-таки сама доля, і що відбувається, навіть коли на високому поверсі всесвітньо-австрійського механізму людства цього дня якраз нічого такого й не відбувається, — коли вона про це замислювалась, відразу розпускалися вузли, що зв’язували її думки, й вони починали працювати чимдалі швидше, чимдалі легше, з їхньою появою зринало дивовижне відчуття щастя й удачі, з їхніми напливами щоразу наставало осяяння, яке вражало її саму. Її почуття власної гідности поглибилось; успіхи, повірити в які вона колись навіть не зважилася б, були вже близько, за кілька кроків; на душі було як ніколи радісно, часом їй спадали на думку навіть досить сміливі жарти, і її захлюпувало щось таке, чого доти вона зроду за собою не помічала, — хвилі веселощів, ба навіть пустотливости. Вона почувалася немовби на вежі — в кімнаті з безліччю вікон. Та було в цьому й щось тривожне, лиховісне. Діотиму мучило невиразне, загальне, невимовне відчуття раювання, що прагло якихось дій, всебічної діяльности, але якої саме — цього вона навіть не годна була уявити. Вона, можна, мабуть, сказати, раптом усвідомила, що земна куля в неї під ногами обертається, й цього усвідомлення Діотима не могла позбутися; або що ці бурхливі процеси без конкретного змісту були такою самою перешкодою, як собака, що невідь звідки взявся й крутиться під ногами. Через це переміна, що сталася з нею без її очевидної згоди, Діотиму часом лякала, й загалом її стан нагадував скоріше ту світлу нервову сірість, яка становить колір ніжного, позбавленого важкості неба в тужливу годину нестерпної спеки.