Восьме Правило Чарівника, або Гола Імперія

Для того щоб Сестра впала в лють, досить було найменшої причини. Багато хто з цих жінок колись були добрими і хотіли присвятити своє життя допомозі іншим людям. Джеган поневолив їх. Тепер вони виконували його накази. Навіть якщо вони колись і були ласкаві і ніжні, тепер, як було відомо Зедду, Сестри намагалися на крок випереджати жорстку дисципліну, прописану Джеганем. Їх власна дисципліна могла бути болісно жорстокою. Сестри повинні були домогтися результату, соноходця не влаштували б виправдання в тому, що з Зеддом у них виникли труднощі. Подолати всі труднощі і зламити волю старого було завданням Сестер.

Зедд побачив Еді, теж кинуту на землю. Вона терпіла ті ж покарання, що й він. Старидо більше страждав за неї, ніж за себе.

Стоячі осторонь солдати підійшли до Зедда, підняли, і посадили його на стілець. Він не міг піднятися сам через зв'язані у нього за спиною руки. Підручні Джегана з такою силою гепнули старого на стілець, що з його легень вирвався стогін.

— Ну, — зажадала Сестра Тахіра. — Що це?

Зедд нахилився і подивився на круглий предмет, що лежав навпроти нього в центрі столу. Смутні блакитні та рожеві лінії на ньому вигиналися зигзагами, викликаючи якесь глибоке впізнавання. Він подумав, що ця річ повинна бути йому знайома.

— Це… це….

— Це — що?! — Сестра Тахіра грюкнула книгою по столу так, що предмет підстрибнув і підкотився на кілька дюймів ближче до Зедда. Одна її рука лежала на книзі, а інша на столі. Мучителька схилилася над ним.

— Що це? Що воно робить?

— Я… Я не можу пригадати.

— Ти хочеш, щоб я привела сюди ще дітей? — Холодним загрозливим тоном запитала сестра. — Показати тобі їх маленькі лиця перед тим, як їх відведуть катувати в сусідню палатку?

— Я дуже втомився, — відповів старий чарівник. — Я намагаюся згадати, але безмірно втомився.

— Може, поки діти кричать, ти поясниш їх батькам, що ти втомився і просто не можеш пригадати?

Діти. Батьки.

Раптово Зедд згадав, що це за предмет. Спливли болісні спогади. Він відчув, як по його щоці прокотилася сльоза.

— Великі духи, — прошепотів він. — Де ви це знайшли?

— Що — це?

— Де ви це знайшли? — Повторив питання Зедд.

Сестра роздратовано випросталась. Вона розкрила книгу і почала з шумом гортати сторінки. Нарешті вона зупинилася і тицьнула пальцем в книгу.

— Тут говориться, що це знайшли у відкритому схованці в задній стінці чорного скрині з шістьма висувними ящиками в коридорі. Над скринею висів гобелен із трьома гарцюючими білими кіньми. — Тахіра закрила книгу. — Ну, що це?

— М'яч, — сковтнувши, відповів Зедд.

Сестра люто подивилася на нього.

— Я знаю, що це на вигляд м'яч, старий бовдур. Для чого він? Що він робить? У чому його призначення?

Втупившись на м'ячик, який за розміром був не більше його кулака, Зедд згадав.

— Це м'ячик для дітей. Він призначений для їх розваги.

Сповнившись гіркоти, Зеддікус згадав цей м'яч, тоді ще яскраво розфарбований. Згадав, як його маленька дочка з хіхіканням носилася за ним по залах Вежі Чарівників. Він подарував їй цей м'яч за успіхи в навчанні. Іноді дівчинка запускала його по залах, підганяючи вереском, як якби м'яч був ручним звірятком. Її самою улюбленою розвагою було кидання цього м'ячика на підлогу на стику коридорів так, щоб він відскакував на стіну, а від неї — до протилежної стіни; так він скакав до кінця коридору. Малятко дивилося, в який з коридорів він вилітав — лівий чи правий, і потім мчало за ним.