Чорнильна смерть

Змієголов хотів феїної крові, повної ванни, щоб скупати в ній свою сверблячу шкіру. Орфей якраз приписав феїні гнізда на голій вишні, що росла під його вікном, як раптом почув позаду тихеньку ходу. Він так різко відклав перо, що чорнило заляпало сірі ноги Айзенґлянца. Сойка!

Орфеєві здалося, ніби він уже відчуває меч між лопатками: зрештою він сам штовхнув його до жадоби крові та втопив у гніві й безпорадній люті. Як він пройшов повз вартових? Таж їх там аж троє під дверима, а поряд чатує і Хлопчик-мізинчик. Та коли Орфей обернувся, там стояв не Мортимер, а Вогнерукий.

Що він тут робить? Чому він не перед кліткою, де сидить його заплакана донька, чекаючи, що її от-от пожере жах?

Вогнерукий.

Не минуло й року відтоді, як Орфей на саму думку про те, що побачить перед собою Вогнерукого, сп’янів би від щастя — в безтурботній кімнаті, в якій він жив тоді, серед книжок, що розповідали про тугу в його серці, не мігши вгамувати її, тугу за світом, що вклонятиметься йому; про прагнення нарешті покласти край несправжньому, сірому життю, прагнення бути Орфеєм, який спав у ньому, якого люди не бачили, з якого вони глузували… Можливо, туга — неточне слово. Воно видається надто приборканим, надто м’яким і покірним долі. Жадання поривало його, жадання всього, чого він не мав.

Так, тоді змога бачити Вогнерукого зробила б його щасливим. А тепер його серце закалатало з іншої причини. Ненависть, яку він відчував, ще відгонила любов’ю, але не вгамовувалась від цього. І раптом Орфей добачив у книжці перед ним нагоду для такої досконалої помсти, що він несамохіть засміявся.

— Поглянь, мій друже дитячих літ. Мій невірний друже. — Орфей підсунув Віолантину книжку про Сойку під пергамент, на якому писав. Айзенґлянц злякано присів за каламар. Страх. Не конче погане чуття. Інколи він може дуже збуджувати. — Ти, певне, прийшов сюди, щоб знову вкрасти в мене кілька книжок? — вів далі Орфей. — Це Сойці не допоможе. Слова прочитано, і він дослухатиметься до них. Це ціна, яку платить людина, коли хоче зробити якийсь сюжет своїм. Та що з тобою? Ти останнім часом не бачив своєї доньки?

Він ще не знає! Ох! Любов. Супроти неї безвладне навіть те безстрашне серце, яке Вогнерукий приніс із того світу.

— Ти мусиш піти до неї. Вона ридає, аж крається серце, і рве на собі прекрасні коси.

Як він глянув на нього! «Так, я зловив тебе! — думав Орфей. — Я обох вас тримаю на гачку, і тебе, і Сойку».

— Мій чорний пес стереже твою доньку, — провадив він далі, і кожне слово смакувало йому, мов приправлене спеціями вино. — Можливо, це наганяє на тебе страх. Але я наказав йому поки що не жерти її солодку плоть та її душу.

Атож, страх ще міг кусати Вогнерукого. Яким блідим стало враз його позбавлене рубців обличчя. Він дивився на Орфеєву тінь, проте жах не виростав із неї. Ні, він стоїть перед кліткою, де плаче Бріана й гукає батька.