Чорнильна смерть

Вогонь був усюди. Він пожирав стіни й лизав покрівлі, виповзав з каменю й давав так багато світла, немов саме сонце зійшло в тьмяному замку, обпаливши його набубнявілу плоть.

Змієголов кричав на Свистуна, аж поки захрип. Він бив кулаками в кощаві груди й хотів утовкти йому в обличчя срібного носа, якнайглибше у здорову плоть, через яку він так заздрив йому.

Вогнеходець удруге повернувся з того світу, а Сойка виліз із льоху, про який його тесть завжди стверджував, що жоден в'язень не вибирався звідти живим. «Вилетів? — шепотілися солдати. — Вилетів звідти, а тепер гасає по замку, мов голодний вовк, і вб'є нас усіх!»

Змієголов віддав тих двох, що сторожили льох, Хлопчику-мізинчику для покарання, але Сойка вбив ще шістьох, і шепіт ставав дедалі гучнішим з кожним знайденим трупом! Його солдати вже тікали — через міст, через хід під водою, — тільки б далі від зачарованого замку, що належав тепер Сойці та Вогнехідцеві. Дехто навіть стрибнув у озеро і вже ніколи не випірнув. Решта тремтіли, мов перелякані діти, коли горіли розмальовані стіни, а світло палило їм і мозок, і шкіру.

— Приведи мені Чотириокого! — крикнув Змієголов, і Хлопчик-мізинчик привів Орфея до його кімнати. Якопо протиснувся у двері, мов хробак, що виповзає з вогкої землі.

— Загаси вогонь! — Як болить йому горло! Неначе й там сиплються іскри. — Миттю загаси його і приведи мені знову Сойку, або я виріжу твого слизького язика! Може, ти на те й переконав мене вкинути його до льоху? Щоб він вилетів звідти?

Блідо-блакитні очі розпливалися за скельцями, — скельцями, які носила і його дочка, — а улесливий голос звучав так, ніби він скупав його в дорогій ароматичній олійці. Дарма що в ньому виразно бринів і страх.