Війна і мир 3-4
- Автор: Толстой Лев Николаевич
- Год: 1953
- Язык: украинский
- Год: Державне видавництво художньої літератури
- Переводчик: О. Кундзич
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Війна і мир 3-4». Краткое содержание книги:
— Жінка для поради, теща для розради, а нема миліше за рідну матінку! — сказав він. — Ну, а дітки є? — все розпитував він. Заперечна П’єрова відповідь знову, видно, засмутила його, і він поспішив додати: — Що ж, люди молоді, ще дасть бог, будуть. Тільки б у згоді жити...
— Та тепер однаково, — мимоволі сказав П’єр.
— Ех, чоловіче добрий, — відповів Платон. — Від торби та від в’язниці ніколи не відмовляйся. — Він вмостився краще, прокашлявся, очевидно готуючись до довгої розповіді. — Так-то, друже мій милий, жив я ще вдома, — почав він. — Маєток у нас багатий, землі чимало, добре живуть люди, і наша родина, хвалити бога. З сімома батечко косити виходив. Жили добре. Христяни справжні були. Сталося... — і Платон Каратаєв розповів довгу історію про те, як він поїхав у чужий гай за деревом і попався сторожеві, як його сікли, судили й віддали в солдати. — Що ж, соколику, — говорив він зміненим від усмішки голосом, — думали, горе, аж ні, радість! Братові б іти, якби не мій гріх. А в брата меншого п’ятеро дітей, — а в мене, дивись, лише солдатка зосталася. Була дівчинка, та ще до солдатства бог прибрав. Прийшов я на побивку, скажу я тобі. Давлюся — ще краще живуть. Хвостів повне подвір’я, молодиці вдома, два брати на заробітках. Лише Михайло, менший, вдома. Батечко й каже, усі діти рівні: хоч який палець укуси, все боляче. А якби не Платона тоді забрили, Михайлові б іти. Покликав нас усіх — віриш — поставив перед образи. Михайле, каже, ходи сюди, кланяйся йому в ноги, і ти, молодице, кланяйся, і онучата, кланяйтесь. Зрозуміли? — каже. — Так-то, друже мій милий. Лихо голови шукає. А ми все судимо: те недобре, те негаразд. Наше щастя, друже мій, Як вода у волоку: тягнеш — надулося, а витягнеш — нічого нема. Так-то. — І Платон пересів на своїй соломі.
Помовчавши якийсь час, Платон встав.
— Що ж, десь певне, спати хочеш? — сказав він і швидко почав хреститися, примовляючи:
— Господи, Ісусе Христе, Миколо угоднику, Фрола і Лавра, господи Ісусе Христе, Миколо угоднику! Фрола і Лавра, господи Ісусе Христе — помилуй і спаси нас! — закінчив він, вклонився до землі, встав, зітхнув і сів на свою солому. — Ось так-то. Поклади, боже, камінчиком, підведи калачиком, — промовив він і ліг, натягаючи на себе шинель.
— Яку це ти молитву читав? — спитав П’єр.
— Га? — промовив Платон (він уже був заснув). — Читав що? Богу молився. А ти хіба не молишся?
— Ні, і я молюся, — сказав П’єр. — А що ти говорив: Фрола і Лавра?
— Аякже, — швидко відповів Платон, — коняче свято. І скотину жаліти треба, — сказав Каратаєв. — Ач, шельма, скрутився. Угрівся, сучий син, — сказав він, обмацавши собаку біля своїх ніг, і, повернувшись знову, одразу заснув.
Знадвору чутно було десь здалеку плач і галас, і крізь шпари барака видно було вогонь; але в бараку було тихо й темно. П’єр довго не спав і з розплющеними очима лежав у темряві на своєму місці, прислухаючись до розміреного хропіння Платона, який лежав біля нього, і почував, що перше зруйнований світ тепер з новою красою, на якихось нових і непохитних підвалинах, рухався в його душі.
XIII
В бараку, в який прийшов П’єр і в якому він прожив чотири тижні, було двадцять три чоловіка полонених солдатів, три офіцери і два чиновники.
Усі вони потім як у тумані уявлялися П’єру, але Платон Каратаєв залишився назавжди у П’єра в душі найсильнішим і найдорожчим спогадом і втіленням усього російського, доброго і круглого. Коли другого дня на світанку П’єр побачив свого сусіда, перше враження чогось круглого підтвердилося цілком: вся Платанова постать у його підперезаній мотузкою французькій шинелі, в кашкеті і в личаках, була кругла, голова була цілком кругла, спина, груди, плечі, навіть руки, які він носив, мовби завжди збираючись обійняти щось, були круглі; приємна усмішка і великі карі ніжні очі були круглі.
Платону Каратаєву було, мабуть, за п’ятдесят років, судячи з його оповідань про походи, в яких він брав участь давнім солдатом. Він сам не знав і ніяк не міг визначити, скільки йому років; але зуби його, яскраво білі й міцні, що виднілися всі разом двома півколами, коли він сміявся (а це він часто робив), були всі добрі й цілі; жодної сивої волосини не було в його бороді і чуприні, і все тіло його на вигляд було гнучке і, особливо, тверде й витривале.
Обличчя його, незважаючи на дрібні круглі зморшки, мало вираз невинності і юності; голос у нього був приємний і співучий. Але головна особливість його мови полягала в безпосередності і швидкості. Він, очевидно, ніколи не думав про те, що він сказав і що він скаже; і тому в швидкості й вірності його інтонацій була особлива невідпорна переконливість.