Війна і мир 3-4
- Автор: Толстой Лев Николаевич
- Год: 1953
- Язык: украинский
- Год: Державне видавництво художньої літератури
- Переводчик: О. Кундзич
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Війна і мир 3-4». Краткое содержание книги:
Поруч з ним сидів, зігнувшись, якийсь маленький чоловік, присутність якого П’єр помітив спочатку по міцному запаху поту, що йшов від нього під час кожного його руху. Чоловік цей щось робив у темряві зі своїми ногами, і, хоч П’єр не бачив його обличчя, він почував, що чоловік цей безперестанно поглядав на нього. Придивившись у темряві, П’єр зрозумів, що чоловік цей роззувався. І те, як він це робив, зацікавило П’єра.
Розмотавши мотузки, якими була зав’язана одна нога, він ретельно змотав їх і зараз же взявся до другої ноги, поглядаючи на П’єра. Поки одна рука вішала мотузку, друга вже бралася розмотувати другу ногу. Таким чином акуратно, круглими, спірними рухами, що без затримки ішли один за одним, роззувшись, чоловік розвішав своє взуття на кілочки, забиті в нього над узголів’ям, вийняв ножика, обрізав щось, склав ножика, поклав під узголів’я і, краще вмостившись, обняв свої підняті коліна обома руками і прямо втупив очі у П’єра. П’єру почувалося щось приємне, заспокійливе і кругле в цих спірних рухах, у цьому впорядженому його господарстві у кутку, навіть у запаху цього чоловіка, і він, не зводячи очей, дивився на нього.
— А багато ви злигоднів побачили, пане? Га? — сказав раптом маленький чоловік. І такий вираз ласки та простоти був у співучому голосі чоловіка, що П’єр хотів відповісти, але в нього затремтіла щелепа, і він відчув сльози. Маленький чоловік у ту ж мить, не даючи П’єру часу виявити своє збентеження, заговорив тим самим приємним голосом.
— Е, соколику, не тужи, — сказав він з тією ніжно-співучою ласкою, з якою говорять старі руські жінки. — Не тужи, голубе: годину терпіти, а вік жити! Ось так-то, друже мій. А живемо тут, хвалити бога, кривди нема. Теж люди і погані, і добрі є, — сказав він і, ще говорячи, гнучким рухом перехилився на коліна, встав і, прокашлюючись, пішов кудись.
— Ач, шельма, прийшов! — почув П’єр той самий лагідний голос в кінці барака. — Прийшов, шельма, пам’ятає! Ну, ну, годі. — І солдат, відштовхуючи від себе песика, що стрибав до нього, повернувся на своє місце і сів. У руках в нього було щось загорнуте в ганчірку.
— Ось, поїжте, пане, — сказав він, знову повертаючись до попереднього шанобливого тону і розгортаючи й подаючи П’єру кілька печених картоплин. — На обід юшка була. А картопля добряча!
П’єр не їв цілий день, і запах картоплі здався йому незвичайно приємним. Він подякував солдатові і став їсти.
— Чого ж ти так? — усміхаючись сказав солдат і взяв одну з картоплин. — А ти ось як. — Він вийняв знову складаного ножика, розрізав на своїй долоні картоплину на дві рівні половини, посипав солі з ганчірки і підніс П’єру.
— Картопля добряча, — повторив він. — Ти поїж ось так.
П’єру здавалося, що він ніколи не їв страви, смачнішої за цю.
— Ні, мені все нічого, — сказав П’єр, — але за що вони розстріляли цих нещасних!.. Останній років двадцяти.
— Тс, тц... — сказав маленький чоловік. — Гріха ж то, гріха... — швидко додав він, і, наче слова його завади були готові в роті його і ненароком вилітали з нього, він говорив далі: — Чого ж це, пане, ви так у Москві залишились?
— Я не думав, що вони так скоро прийдуть. Я ненароком залишився, — сказав П’єр.
— Та як же вони взяли тебе, соколику? з домівки твоєї?
— Ні, я пішов на пожежу, а тут вони схопили мене, судили як палія.
— Де суд, там і неправда, — вставив маленький чоловік.
— А ти давно тут? — спитав П’єр, дожовуючи останню картоплину.
— Я? Тієї неділі мене взяли зі шпиталю в Москві.
— А ти хто, солдат?
— Солдати Апшеронського полку. Від гарячки помирав. Нам і не сказали нічого. Наших чоловік двадцять лежало. І не думали, не гадали.
— Ну що, тобі скучно тут? — спитав П’єр.
— Як не скучати, соколику. Мене Платоном звати; Каратаєви прізвище, — додав він, видно для того, щоб полегшити П’єру звертання до нього. — Соколиком на службі прозвали. Як не скучати, соколику! Москва, вона городам мати! Як не скучати, на це дивлячись. Та черв’як капусту точить, а сам ще до того гине: отак мовляли старі люди, — додав він швидко.
— Як, як це ти сказав? — спитав П’єр.
— Я тобто? — спитав Каратаєв. — Я кажу: не нашим умом, а божим судом, — сказав він, думаючи, що повторює сказане, і зразу ж заговорив далі: — Як же у вас, пане, і родові маєтки є?! Дім є? Виходить, повна чаша! І господиня є? А старі батьки живі? — питав він, і хоч П’єр не бачив у темряві, але почував, що в солдата морщились губи стриманою усмішкою ласки в той час, як він питав це. Він, видно, був засмучений тим, що в П’єра не було батьків, особливо — матері.