Коли курява спаде
- Автор: Алай
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-7534-5
- Переводчик: Надежда Анатольевна Кирносова
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Коли курява спаде». Краткое содержание книги:
У романі «Коли курява спаде» (1998), який зробив Алая знаменитим і за яким знято телесеріал, досліджується психологія влади, якою вона постає на ґрунті тибетського життя середини XX століття, до приходу в цей регіон Червоної армії Китаю і приєднання Тибету до КНР. У центрі роману — життя родини місцевого правителя. Оповідь ведеться від імені його нібито недоумкуватого молодшого сина. Читач знайомиться не лише зі способом життя тибетців, а й з пануючими у країні порядками, де були магічне зілля і феодальні чвари, голод і проституція, шлюби й війни, на які йшли заради захоплення земель та влади, — й усе це на тлі відрубування голів, привселюдного побиття, відрізання язиків, рук і ніг…
Сьогодні мені здалося, що то злетіли на небо душі туси Мерці та його дружини.
Вихор піднімався дедалі вище і нарешті розірвався десь на висоті. Невидимі речі, що перебували в ньому всередині, піднялись на небо, а видимі — порошинки — посипалися з неба вниз і накрили те безладно нагромаджене каміння. Однак курява є курява, тож її порошинки зрештою знову просочилися в шпарини між камінням, залишивши на самоті тихе сонячне світло виблискувати на руїнах. Сльози в моїх очах ще додали блискіток цій ситуації. У ту мить я всім серцем кликав своїх рідних: «Апо! Амо!»
Ще я покликав: «Аїре!»
Моє серце пронизував незнаний до того біль.
Загін, затиснувши мене, перетнув гірський хребет, і вже нічого не було видно.
Люди, яких я лишив у гірській долині, все ще чекали там, і це потішило моє зболіле серце. Я вже здалеку побачив білий намет у долині. Вони також помітили загін визвольної армії. Раптом хтось зробив декілька пострілів у напрямку загону, що йшов по схилу гори. Двоє червоних китайців переді мною зойкнули і впали долілиць на землю, а з їхніх спин повільно потекли цівки крові. Добре, що стріляла тільки одна людина. Луна від пострілів самотньо попливла глибокою гірською ущелиною. Мої люди застигли на своїх місцях, поки загін не підійшов до них упритул. Стріляв управитель. Він стояв на великому стовбурі поваленого дерева, тримаючи в руках рушницю, — постава героя, однак вираз на обличчі зовсім незрозумілий. Ще до того, як я під'їхав ближче, хтось зіштовхнув його прикладом рушниці вниз, де його міцно зв’язали. Я верхи на коні перетнув намет. Повз голову мого коня пролітали назад одне за одним обличчя. Усі застигло дивилися на мене, а коли я проминув, позаду мене зринув плач. За мить уся ущелина заповнилась гірким плачем.
Солдатам Визвольної армії було нестерпно це слухати. Адже куди б вони раніше не приходили, їх скрізь вітали багато людей. Вони ж були армією бідних, а більшість людей на землі — бідняки. І ці бідняки завжди голосно вітали армію, яка, нарешті, в них з’явилась. Однак тут усі ці раби раптом розревлися, пороззявлявши свої дурні роти, коли побачили свого господаря.
Потім ми просувалися далі в бік кордону.
Через два дні перед нашими очима знову постало поселення. Його довга й вузька вулиця, на якій постійно клубочилася курява, тепер була такою тихою, мов річка, що текла обабіч поселення. Загін пройшов по вулиці. Стулки дверей у крамницях були зачинені, й крізь них на вулицю пильно дивились очі. Навіть у будинку розпусти, цьому розсаднику сифілісу, панувала незвична тиша, а його фасад, що виходив на вулицю, було завішено рожевою запоною.
Очільники Визвольної армії оселились у моєму великому будинку. З даху цього будинку вони могли бачити все поселення. Вони казали, що я маю нові ідеї в голові, а значить, можу йти в ногу з часом.
Я ж їм сказав, що скоро помру.
Вони заперечили мені й наполягали на тому, що люди, як я, можуть іти в ногу з часом.
Однак я вважав, що померти і йти в ногу з часом — це дві різні речі.
Вони ще сказали так: «Ти можеш бути другом Компартії, адже ти займався тут будівництвом, а ми прийшли сюди для того, щоб скрізь збудувати такі ж чудові поселення». Їхній головний начальник ще поплескав мене по плечу й додав: «Проте, звісно, в них не буде опію й борделю. Тож у твоєму поселенні є що змінювати, друже, і тобі самому слід змінюватись».
Я посміхнувся.
Цей начальник схопив мене за руку, почав її щодуху трусити й казати:
— Ти зможеш стати туси Мерці. А в майбутньому, коли революція набере обертів і туси вже не буде, ти станеш нашим гарним другом.
Однак я не зміг би дожити до тих часів. Я бачив, як душа туси Мерці перетворилась на вихор і злетіла в небо, а порох, що від неї лишився, повернувся в землю. Тож надходив і мій час. Усе життя я пробув дурником, але тепер зрозумів, що не є ним, але й не є розумною людиною. Я — лише перехожий на цій дивній землі, і так склалося, що я з'явився тут у часи, коли система правління туси добігала свого кінця.
Так, Небо дало мені змогу побачити, дало змогу почути, дало змогу взяти участь, але й водночас бути не від світу цього. Саме заради цього Небо зробило мене на вигляд дурнем.