Коли курява спаде
- Автор: Алай
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-7534-5
- Переводчик: Надежда Анатольевна Кирносова
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Коли курява спаде». Краткое содержание книги:
У романі «Коли курява спаде» (1998), який зробив Алая знаменитим і за яким знято телесеріал, досліджується психологія влади, якою вона постає на ґрунті тибетського життя середини XX століття, до приходу в цей регіон Червоної армії Китаю і приєднання Тибету до КНР. У центрі роману — життя родини місцевого правителя. Оповідь ведеться від імені його нібито недоумкуватого молодшого сина. Читач знайомиться не лише зі способом життя тибетців, а й з пануючими у країні порядками, де були магічне зілля і феодальні чвари, голод і проституція, шлюби й війни, на які йшли заради захоплення земель та влади, — й усе це на тлі відрубування голів, привселюдного побиття, відрізання язиків, рук і ніг…
— Твоя мати наклала на себе руки, дурню, — сказав батько.
Туси Мерці не заплакав, а якось негарно посміхнувся й хриплуватим голосом додав:
— Гаразд, тепер вона не боятиметься, що її одяг забрудниться порохом.
Тільки тоді я зрозумів, що мати скоїла самогубство.
Білий китайський офіцер кинув свою рушницю й сів на землю. Я подумав, що він злякався, однак він сказав, що немає сенсу, адже в них — гармати і третій снаряд впаде точнісінько на наші голови. Однак більшість людей все-таки міцно тримали в руках зброю. І от у небі знову почувся свист. Цього разу не один, а ціла низка снарядів із пронизливим свистом летіла на замок Мерці. Коли вони впали, замок захитався від вибухів. Гуркотом накрило все навколо, і в повітря здійнялися вогонь, дим і курява, закривши все перед очима. Я й гадки не мав, що перед смертю людина може не побачити цього світу, однак ми опинилися саме в такій ситуації. Під шалений гуркіт вибухів, замок туси Мерці — велична кам'яна споруда — нарешті впав. І ми — разом з ним. Процес падіння виявився неймовірно чарівним, адже створював враження польоту.
49. Коли спала курява
Я подумав, що дурний син родини Мерці вже піднявся на небо, інакше чому б тоді перед очима висіло так багато яскравих зірок? Однак моє важке тіло дало мені знати, що я живий. Тоді я піднявся з купи потрощеного каміння, здійнявши при цьому куряву, від якої задихнувся.
Тоді я схилився над руїнами, голосно кашляючи.
Кашель розійшовся луною й зник у долині. Раніше великі стіни замку перешкоджали звукам виходити назовні, повертаючи їх луною. Однак тепер, щойно звуки зривались із вуст, як відразу ж і зникали. Я потягнувся вухом, дослухаючись, однак не почув жодного звуку — напевне, люди, які стріляли з гармат, уже пішли. Родина Мерці, а також усі, хто не бажав здаватися, були поховані під руїнами. Вони безмовно спали в могилі, створеній для них гарматами.
Я почав іти у світлі зірок. Я йшов на захід — у напрямку, звідки прийшов. Невдовзі я перечепився об якусь річ. А коли підводився, то відчув на своєму чолі дуло рушниці. Я почув свій власний голос, який вигукнув: «Ба-бах!», відтворивши звук пострілу. Після того перед очима в мене потемніло і я помер ще раз.
Коли розвиднилось, я прокинувся. Біля мого тіла чатувала третя дружина туси Мерці Янгджома. Побачивши, що я відкрив очі, вона проказала з плачем:
— Туси і його дружина померли.
У цей момент на сході якраз зійшло червоною кулею сонце.
Їй, як і мені, також вдалося вибратися з-під руїн, однак потім вона потрапила до табору Визвольної армії.
Отримавши двох людей із родини Мерці, червоні китайці надзвичайно тішилися. Вони лікували нас, а також заохочували одного червоного тибетця, який був серед них, розмовляти з нами. Хоча вони до цього безжально гамселили з гармат по замку, зустріли нас вони дуже гостинно. Хоча червоний тибетець багато з нами говорив, у мене не було настрою щось йому казати. Несподівано цей червоний тибетець сказав, що згідно з їхньою політикою, якщо я стану на бік Народного уряду, то зможу успадкувати місце туси Мерці.
На цьому місці я раптом заговорив.
— Хіба ж ви, червоні китайці, не збиралися винищити туси?
— Поки ще не винищили, ти зможеш побути трохи туси, — сказав він, посміхнувшись.
Цей червоний тибетець ще багато чого говорив, однак я не все розумів. Насправді всі його слова можна було узагальнити одним реченням: у майбутньому навіть якщо один день побути на місці туси, будеш почуватися зовсім інакше, ніж ті, хто не був туси. Я спитав у нього, чи це він мав на увазі.
— Ну, ти майже зрозумів, — сказав він, скрививши губи в посмішці.
Загін знову мав вирушати.
Воїни Визвольної армії зняли зі спин коней гармати й наказали своїм солдатам тягнути їх, а нас із Янгджомою підсадили на коней. Загін пішов на захід звивистими стежками. На перевалі я обернувся, щоб поглянути на місця, де я народився й виріс, поглянути на замок туси Мерці. Тепер величний замок зник, однак, окрім цього, інших слідів боротьби не було видно. Весна саме пофарбувала в зелене садки й великі поля ячменю, і от серед цієї зелені тепер вивищувалась велика купа каміння, на яку перетворився будинок, — униз вона відкидала свою власну тінь, а наверху виблискувала сонячними зайчиками. Коли я дивився на цю картину, мені до очей підступили сльози. З купи каміння раптом зірвався маленький вихор, здійнявши багато куряви, й закрутився з нею по руїнах. У долині, де правили туси, при ясній погоді спекотного півдня скрізь можна було зустріти такі маленькі вихорці, що здіймалися зовсім раптово й починали танцювати у прозорому повітрі, засмоктуючи в себе куряву й сухі гілки та листя.