Чвара королів

Ар’я вважала все те за дурниці. Гарен з синами загинули у башті Гори-Король, тому її так і назвали. Але навіщо їм перетинати двір — хіба тільки щоб налякати її? Плакуча Башта лементувала, коли з півночі дмухав вітер, та насправді то був не плач, а вереск повітря у щілинах між каменями, утворених від жару. Якщо у Гаренголі й жили привиди, її вони не турбували. Боялася вона живих людей: Виса, пана Грегора Клегана та самого князя Тайвина Ланістера, що мешкав у башті Гори-Король, досі найвищій та наймогутнішій з усіх, хоча й перехнябленій під вагою поплавленого каменю, наче велетенська напівзгоріла чорна свічка.

Ар’я питала себе, що зробить князь Тайвин, якщо вона піде просто до нього та зізнається, що є Ар’єю Старк. Але розуміла, що близько до нього її не підпустять, а князь навряд чи повірить, зате після того Вис відлупцює її до крові.

Хоч малий та смішно набундючений, Вис лякав її майже так само, як пан Грегор. Гора міг прибити людину, мов муху, та рідко помічав, як ті мухи літають довкола. Натомість Вис завжди знав, хто де є, хто що робить, і навіть хто що собі думає. Він бив навідліг з найменшого приводу, а ще мав собаку майже такого ж лихого, як він сам — неоковирну плямисту сучку, що смерділа гірше за всіх, бачених Ар’єю. Якось Ар’я дивилася, як Вис напустив собаку на хлопця, що чистив нужники, бо той йому чимось не догодив. Сучка вирвала з литки хлопця шматок м’яса, а Вис реготав на все горло.

За якихось три дні він зайняв почесне місце у її вечірній молитві.

— Вис, — починала вона з нього свій шепіт, — Дунсен, Кізвик, Полівер, Любчик Раф. Лоскотун і Хорт. Пан Грегор, пан Аморі, пан Ілин, пан Мерин, король Джофрі, королева Серсея.

Якщо дозволити собі забути хоч одного, то як потім вчиниш над ним помсту?

На шляху Ар’я відчувала себе вівцею, та в Гаренголі перетворилася на мишу. В цупкій вовняній сорочці вона й на колір була сіра, мов миша, а до того ж хоронилася у темних дірках та щілинах замку, забираючись геть з дороги великих та могутніх.

Інколи їй здавалося, що у цих товстелезних стінах усі вони — однакові миші, навіть хоробрі лицарі та можновладні князі. Посеред велетенського замку і Грегор Клеган видавався малим. Гаренгол обіймав утричі більше землі, ніж Зимосіч, а будівлі його вивищувалися настільки, що й порівнювати не було чого. Стайні вміщували тисячу коней, божегай вкривав двадцять морг, кухні були завбільшки з велику трапезну Зимосічі, а власна замкова велика трапезна, бундючно названа Палатою Сотні Коминів, хоча й мала їх усього тридцять з гаком (Ар’я намагалася порахувати двічі, та вперше налічила тридцять три, а вдруге — тридцять п’ять), скидалася на казкову печеру, де князь Тайвин міг би посадовити за стіл усе своє військо. Втім, він ніколи цього не робив. Стіни, двері, палати, сходи — усе було вибудувано таких нелюдських розмірів, що Ар’я мимохіть згадувала оповідки Старої Мамки про велетнів за Стіною.