Історик
- Автор: Костова Элизабет
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 966-343-223-3
- Переводчик: А. С. Долгополова
- Жанр: Триллеры
Электронная книга - «Історик». Краткое содержание книги:
Одного разу пізно ввечері, вивчаючи бібліотеку батька, молода дівчина знаходить старовинну книгу й конверт із жовтіючими листами, у яких було лиховісне звертання: «Мій дорогий й нещасний спадкоємцю…» Ця знахідка відкриває для неї світ, про який вона ніколи не мріяла — лабіринт, у якому таємниці минулого батька й загадкова доля матері пов’язані зі злом, що ховається в глибинах історії.
Я придушив бажання, знову застогнати. Можливо, я міг сперечатися з Хелен, але сперечатися із таємною силою Оттоманської імперії було над мої сили. Тургут підніс палець:
— Мушу попередити вас: це дуже серйозно, друзі мої. Ми передали вам таємницю, що зберігалася — успішно, на нашу думку — п’ятсот років. У нас немає підстав вважати, що наш давній ворог знає про це, хоча він, без сумніву, боїться й ненавидить наше місто, як і за життя. У хартії Варти Його Величність записав: будь-кого, хто видасть таємницю Варти нашим ворогам, буде одразу суворо покарано. Такого ще не траплялося, наскільки я знаю. Але я прошу вас бути дуже обережними як заради себе, так і заради нас.
У його голосі не було ані злості, ані погрози, тільки глибоке занепокоєння. Я також почув невблаганну відданість, яка дозволила його султанові завоювати велике місто — раніше неприступне, гордовите місто візантійців. Говорячи: «Ми працюємо на султана», він мав на увазі саме це, хоча сам народився через півтисячоліття після смерті Мехмеда.
Сонце за вікнами вітальні сідало низько, рожевий промінь освітив велике обличчя Тургута, облагородивши його. Я подумав про те, як сподобався б Тургут Россі, як він побачив би в ньому живу історію, і мені стало цікаво, які питання поставив би йому Россі — мені вони навіть не спадали на думку!
Але правильні слова знайшла Хелен. Підвівшись так, що й ми всі підвелися за нею, вона простягнула руку Тургутові.
— Велика честь для нас те, що ви нам розповіли, — сказала вона, гордо дивлячись йому в обличчя. — Ми будемо зберігати вашу таємницю і волю султана навіть ціною наших життів.
Тургут поцілував їй руку, він був явно розчулений, Селім Аксой уклонився їй. Мені нічого не залишалося додати: забувши на якусь мить ненависть свого народу до оттоманських загарбників, вона говорила за нас обох.
Ми простояли б так цілий день мовчки, дивлячись одне на одного у світлі сутінків, якби телефон Тургута раптом не задзвонив. Він вибачився й пішов через кімнату, щоб відповісти, а місіс Бора почала складати посуд на мідну тацю. Тургут слухав кілька хвилин, люто говорив щось у слухавку, а потім різко повісив її. Він обернувся до Селіма й щось схвильовано сказав йому турецькою, Селім швидко надягнув свій потертий піджак.
— Щось трапилося? — запитав я.
— Так, на жаль. — Тургут ударив рукою в груди. — Бібліотекар, містер Ерозан. Чоловік, що залишився охороняти його, відійшов на мить, а зараз телефонує, щоб сказати, що на мого друга знову вчинено напад. Ерозан непритомний, а охоронець іде по лікаря. Це дуже серйозно. Третя атака ще й на заході сонця.
Уражений, я теж потягнувся за піджаком, а Хелен наділа туфлі, хоча місіс Бора ніжно намагалась утримати її. Тургут поцілував дружину, коли ми виходили, але я ще раз обернувся й побачив, яка бліда і перелякана жінка стоїть біля дверей.
Розділ 52
— Тут ми будемо спати? — невпевнено запитав Барлі.
Ми стояли в готельному номері в Перпіньяні. Це була кімната на двох, котру нам дав клерк після того, як ми назвали себе братом і сестрою. Він дав нам її, не заперечуючи, хоча з підозрою подивився на нас. Ми не могли дозволити собі окремих кімнат, і обоє знали про це.
— Ну? — нетерпляче сказав Барлі.
Ми подивилися на ліжко. Не було іншого місця: навіть килима на голій полірованій підлозі. Нарешті Барлі прийняв рішення, — для себе, принаймні. Поки я стояла, прикипівши до місця, він пішов у ванну з одягом і зубною пастою і з’явився за кілька хвилин у бавовняній піжамі, так само світлій, як і його волосся. Щось у цій картині, а також у безтурботності Барлі змусило мене розсміятися, навіть незважаючи на те, що в мене палали щоки. Тоді він теж розсміявся, і ми реготали, аж поки сльози не покотилися з очей. Барлі зігнувся навпіл, схопившись руками за живіт, а я вхопилася за край старої одежної шафи. У цьому істеричному реготі розчинилися напруження подорожі, мої страхи, невдоволення Барлі, хвилюючі листи батька, наші суперечки. Через кілька років я дізналася про вираз «fou rire» (нестримний, божевільний сміх), але тоді я вперше зазнала це у тому французькому готелі. Після мого першого «fou rire» пішли інші «перші» почуття. Барлі схопив мене за плечі так само незграбно, як я хвилину тому трималася за край шафи, але його поцілунок був ангельський і ніжний: його юнацький досвід ніжно проник у мою недосвідченість. Тепер я задихалася вже не від сміху.